Ангел наш добрий – Мати Софія. Любов Михайлівна Білозерська

аби зростали здоровими і щасливими.

      А ще дівчинка завжди дуже чекала великих свят, шанованих у родині: Великодня, Різдва Христового, святих Миколая та Андрія.

      Тоді батько Андрій запрягав коня, садив малу доньку на віз, вимощений сіном, і вони разом з дружиною Олександрою їхали до церкви, яка стояла на іншій частині села, через річку.

      Отоді для Софійки була радість! Вона їхатиме по довгій-довгій дорозі, а тоді ще греблею і по дерев’яному величезному мосту, а потім іще греблею, майже до самої церкви.

      А храм сяятиме веселими вогнями, а біля церкви вже стільки возів стоїть, а людей-людей, що й не злічити!

      І всі такі веселі і щасливі, вітають одне одного:

      –

      Будьте здорові з Празником!

      –

      І ви будьте здорові!

      Батюшка після служби в храмі обходив з мирянами навколо церкви, а з ними і мала Софійка, міцно тримаючись за мамину святешну спідницю. А тоді було для дівчинки та й, мабуть, і для всіх дорослих справжнє щастя – освячення цілющою водою. Усі навколо гомоніли і сміялися, а дітвора аж плескала у долоньки, ловлячи такі ждані краплини від самого доброго Бога. Бо так казали у родині, та й, справді, хоч це було і лютого морозу на Різдво чи на Водохреща, ніхто з дітей ніколи не захворів на простуду. А батюшка кропив щедро-прещедро, бажаючи усім здоров’я.

      А яким чудовим був ранок розговіння, коли родина після служби поверталася додому і сідала за святковий стіл!

      І чого на ньому тільки не було: і рум’янющі калачі, і пиріжки, і печені домашні ковбаси, і тушена в печі картопля, і капуста, а ще холодець з хроном!

      Софійка статечно, як і дорослі, всідалася за стіл, проказувала

      Отченаш і після того, як тато брав у ложку кутю з узваром, й сама обідала, щаслива і радісна, бо сьогодні хрещена мати Ївга біля церкви сказала, що дівчинка гарно підросла з того часу, як вона її бачила:

      –

      Мабуть, ростеш слухняною в батька-матері? – спитала тітка.

      –

      Аякже, усе слухаю, що мені наказують і допомагаю їм, – відповіла.

      –

      Павлика заколисую, як мамі ніколи. Або співаю йому, або казку розказую, аж поки не засне.

      –

      То ти вже така розумниця і мамина помічниця, – похвалила ще раз тітонька.

      А в Софійки наче виросли крила від гарних слів, і вона за празниковим столом сказала тихенько мамі: «Я завжди-завжди вам допомагатиму».

      Матуся ніжно пригортала до себе донечку, таку розумницю.

      Сама невеличка, а береться Павлика і колисати, і годувати, як десь, буває, мамі ніколи.

      –

      Ох, ти ж моя помічниця дорога. Що б я без тебе робила з малою дитиною: треба ж і коло корівчини поратись, і на городі лад давати.

      –

      Я вже школярка. Піду в перший клас, а вчителька спитає, чи слухаюся вас, чи допомагаю глядіти братика, – відповіла донечка.

      Та й Павлик любив сестричку: перше слово, яке навчився говорити, було «Ня-ня».

      * * *

      Зростали щасливі дітки, купаючись у родинній любові. Завжди ласкава, привітна і добра