Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов

Чи ви чули, кого заарештували в останні дні з ваших знайомих?»

      – Чув, що вчора арештували Остапа Вишню.

      Долинський постукав об стіну кулаком, і в кімнату ввійшов дебелий парубійко. Начальник наказав йому обшукати мене, і той знову дуже дбайливо почав шукати того, чого в мене не було. Забрав лише п'єсу Микитенка «Бастилія Божої Матері» і сатиричний скеч Юрія Смолича під заголовком «Державна зрада», який автор написав для естрадного виступу для мене й актриси В. Чистякової. Після цієї процедури Долинський велів відвести мене до тюрми.

      У комендантурі тюрми ДПУ мене вже втретє роздягли, позабирали все з кишень та все те, на чому одяг на людині вдержується. Нарешті повели мене в сусідню кімнату. В кімнаті був один табурет, уздовж стіни вузенький стіл, на стіні висіло невеличке дзеркало. Тут, як видно, стригли та брили новоприбулих… Сидячи на табуреті, я приглядався до себе у це капосне дзеркало, а насправді приглядався не до себе, а до всього мого життя… воно пробігало перед моїми очима від дитинства аж до часу, коли я ось тут дивився на себе.

      Було вже напевно далеко по півночі, коли зайшов вартовий і повів мене вгору на 4-ий поверх. Ми зупинились перед дверима 48-ої камери. Я переступив поріг і тут же зачинились за мною двері. Це була «одиночка». Залізний тапчан, табурет, такої ж ширини тумба з шухлядою та й славнозвісна «параша». Напроти дверей вікно, замазане сіриною.

      Із довгого бездум'я вивів мене різкий гуркіт зовнішніх засувів дверей. Це вартовий кинув на тапчан неокресленого кольору накривало і такого ж ґатунку подущину, наповнену дерев'яним трачинням.

      Я просидів на тапчані до часу, коли знову загриміли двері і вартовий покликав «на оправку», наказавши й парашу взяти з собою, щоб і її привести в порядок. Після освоєння всієї процедури «оправки», почалось цілоденне життя тюрми. Через віконце у дверях подавали денну пайку хліба, горня теплої води, полудневу миску супу та вечірню баланду. Це все проходило мимо моєї уваги й участи. Я сидів на табуретці, бо на тапчані лежати було можна тільки короткий час після т. зв. обіду. Я не міг ні їсти, ні спати, коли навіть було дозволено. Мене постійно трясла нервова лихоманка.

      Після кількох днів у камеру ввійшов якийсь військовий достойник, заявляючи:

      – Я начальник тюрми! – і тут же остовпів: – Ов! І ви тут?! – Мені здалося, що це справді було для нього несподіванкою. Я не здобувся на відповідь. Досі мені не доводилось його зустрічати.

      – Чим міг би я вам допомогти? Може, переказати щось додому?

      А в мене вирвалось прохання:

      – Чи міг би я перед сном покористуватись холодним душем?

      – Це можливе!

      Він похитав головою і вийшов із камери. Цього ж вечора перед 9-ю годиною я обдавав себе теплою і холодною водою.

      Нервова хандра мене не покидала. Дням я загубив рахунок. Вартовий бурчав на мене, коли я повертав йому страву. При кінці січня повели мене в кімнату «з дзеркалом». Там цирульник взявся знімати з мене густий чорний заріст, який уподібнював мене до розбійника Варави. Того ж вечора кватирка