Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов

– починаю писати – не виходить. Я пить. В цей час починається в «Новій Генерації» голобельна критика всього мого літературного доробку. Починаються щось для мене буквально незрозуміле. В Харкові мого «Запорожця за Дунаєм» розцінюють, як найгострішу сатиру, що була коли, на емігрантщину, а в Тирасполі її знімають з репертуара, як річ петлюрівську і контрреволюційну. Свою п’єсу «Вячеслав» я читаю в Харкові серед кваліфікованих педагогів, з представниками РДР ЦК ЛКСМУ – її визнають, як річ корисну, а в Полтаві її знімають з репертуару, як контрреволюційну, наклепницьку і т. д. Починаються вигуки: «Вишня спився», «Вишня спився». І в той же час: «Дайте комедію!», «Чого мовчите?», «Браво, Вишня!», «Пишіть, Вишня!», «Сволоч, Вишня!» «Пишіть, Вишня» – а Вишня дивиться круг себе мутно-п’яними очима і тремтячою рукою не може написати двох слів: «Остап Вишня». «Куди підеш, кому скажеш?» Я ж за ввесь час своєї літературної роботи не мав жодного серйозного критичного розбору своїх творів і взагалі своєї роботи. Мене хвалили, мене лаяли, мені плескали, мене видавали, мої книжки розхватувались, а от щоб серйозно, по діловому хто розказав, що таке, чи хто такий Вишня – ніхто. Позитивне чи негативне це явище в літературі, куди воно йде, куди веде – ніхто не говорить. Тут сам захитався, підтримки треба, а тут голоблею по голові: раз, раз, раз! Я до Хвильового. Я до свого найкращого друга, якого я вважаю за безкорисну, чесну людину, талановитого письменника, я до Хвильового, як до члена Комуністичної партії.

      – Миколо, що робить? Що твориться?

      А Микола:

      – «Збились ми, что дєлать нам,

      В поле бєс нас водит, видно,

      Да кружить по сторонам».

      – Давай вип’ємо!

      П’ємо.

      А виходу нема.

      Я до авторитетного товариша т. Хвилі із авторитетнішої установи. Щиро, одверто:

      – Почуваю, що не можу нічого путнього написати. Боюсь, щоб не розцінили мою мовчанку, ніби я причаївся в цей час, не хочу допомагати ні партії, ні владі. Дайте зрозуміти, дайте відчути, що твориться. Я хочу, але не можу, не виходить.

      Мені одповідають.

      – Творчі кризи періодично бувають. Це зрозуміло. Ми вас вважаємо по цей бік барикад, з нами!

      «По цей бік барикад», але ж не на барикадах, не на барикадах з партією, з Радянською Владою, що переможно нищить капіталістичні елементи в країні, що завершує в чотири роки п’ятирічний план великих робіт. Адже ж «по цей бік барикад» можна й спати.

      А я п’ю!

      Я знову до Хвильового, якого я безмірно люблю, якому я вірю більш, ніж собі:

      – Миколо, рятуй! Навчи, як вийти з такого стану!

      А Микола:

      – В годину розпачу зумій себе стримати,

      А в хвилю радості заховуй супокій, —

      Однаково прийдеться помірати,

      О, Деліо, коханий мій!

      – Давай вип’ємо!

      І так мало не чотири роки п’янства.

      Правда, постанова ЦКВКП(б) від 29/ІV.32 р. повернула