Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов

(національне відродження, звичайно). Я бачив на власні очі цю «красу», подорожуючи з директорією, і як же зло я висміяв її в одному з своїх кам’янецьких фейлетонів. До чого довело мене захоплення «національним відродженням» ви бачите: до зради інтересів робітників і селян України. Я був би щасливий, щоб моя праця останніх років (з Рад. Владою), яку я (працю) вважаю, що вона була все ж таки корисна хоч до деякої міри для укр. робітництва і трудящого селянства, хоч трохи зменшила мою провину перших часів революції. Що для мене національне питання в данний момент? Візьмімо головне знаряддя моєї роботи – слово, мову. Яка моя мова літературна, чи служить вона роз’єднанню споріднених культурами трудящих? Я гордий з того, що не один раз чув, як трудящі іншої національності (руські, євреї, білоруси, поляки, навіть грузини) говорили мені, що читаючи мої твори, писані мовою українською, вони розуміли мене. Не раз я чув, що мої твори багатьом прислужилися для зрозуміння, для вивчення укр. мови.

      Далі. Як я ставлюсь до «особливостей укр. нації»? Я висміюю українських шовіністів, разом з великодержавними російськими шовіністами – мій фейлетон «Дещо з українознавства», писаний ще 1924 року, коли це питання (великодержавного й місцевого націоналізму) не стояло так гостро й актуально.

      В 1932 році, бувши в Красному Лучі, й оформляючи гаслами новий парк культури й відпочинку, я писав гасла мовами і російською, і українською. Хоч, правду казавши, літер. російською мовою я володію гірше.

      Як я розумію Радянську Україну? Я розумію її, як невід’ємну частину СРСР. Я переконався в цьому, сидячи отут, в камері «одиночного заключения»? Ні, це я заявив у своїй промові 1929 року, на банкеті, в українському постпредстві в Москві, куди я їздив на тиждень укр. культури. Заявив я це прилюдно, в присутності членів Уряду, і Всесоюзного, і українського, в присутності укр. і російських письменників, в присутності широкої радянської громадськості. Я сказав: «Без Радянської Росії не було б ніякої України».

      З того часу ніяких змін у моїх поглядах не було і не буде.

      Питання про народ, про селянство. Ну, ясно, що понятія народу, нації, як чогось цілого, давно вже розвіялось, як дим. Смішно було б, працюючи 13 літ з Радянською владою, за керівництвом Комуністичної партії, десь «поза халявами» плекати «народ єсть трудящі» і єсть експлоататори, а не народ, не нація.

      З’окрема про селянство. Я вихованець села, я працював в есерівських газетах, я був під впливом Модеста Левицького… Селянство для мене, одже, «ідол», «кумір»… Я колись ідеалізував, справді, селянство, але давно те було і давно загуло. Я знаю «селян», що експлоатували селян, і я знаю селян, що були в ярмі селян, я знаю селян, що пухли з голоду, маючи закопаними десятки пудів хліба. Я знаю селян, що гноїли сотні пудів зерна, тоді, коли навколо їх селяни гинули з голоду. Я знаю селян, що їли своїх дітей, й в них під полом було закопано зерно. Я знаю селян що, маючи в себе корову, свиню й хліб, вони лазили до селян і забирали в них останню макуху. Я знаю селян, що труїли коней у селян, нищили реманент