Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов

ранку, чекаючи на пробу, сидів я біля вікна в коридорі театру, коли з кабінету директора вийшла Наталія Ужвій – одягнена в котикове манто, на обличчі приманливий усміх нафарбованих уст, а під пахвою том Й. Сталіна «Вопросы ленинизма». Вона присіла біля мене й заговорила:

      – Юзку! Що з тобою? Чого ти мучишся? Хіба ж ти не бачиш, що життя не стоїть на місці? Воно міняється і нас міняє? Не губи себе! Про твій внутрішній стан уже чимало розмов!

      Я встиг їй тільки відповісти:

      – Наталю! Не турбуйся мною… Маєш ось лектуру під пахвою. Вивчай… – коли тут вийшов директор Лазорищак, і вона знітившись попрощалась і побігла за новим начальством.

      24 грудня 1933 року, бродячи увечері безцільно по Сумській вулиці, несподівано наткнувся я на Остапа Вишню з дружиною. Мабуть, кілька місяців ми не бачились. Після тяжкого нервового потрясения, яке він переніс по смерти Хвильового, Павло Михайлович майже не показувався на людях. Коли ж доводилось у справах заходити до видавництва чи деінде, він завжди виходив з дому в товаристві дружини. В той час чимало громадян не вертались додому і рідня витрачала багато часу на їх розшуки. Звичайно, всі сліди вели до котроїсь з харківських тюрем. Ось чому Варвара Олексіївна не відступала від Павла Михайловича; вона, як і багато інших жінок, бажала бути свідком того, чого людина сподівалась, але не знала, де це її настигне.

      Вираз обличчя і вся постать Павла Михайловича свідчили про те, що він вибитий з колії і що нерви його натягнуті як струни. Обоє навипередки стали розповідати, як то від кількох днів за ними по п'ятах слідкує якийсь тип. День і ніч він стовбичить у них під будинком, а коли вони тільки виходять з дому, він як тінь переслідує їх.

      Типи, яким ДПУ доручало морально тероризувати намічену жертву, своєю безцеремонно-нахабною настирливістю попадали в очі недосвідченому громадянинові. Кілька днів, а то й тижнів, такий індивід невідступно слідив за кожним кроком приреченого. Біля помешкання й установи, де жили і працювали майбутні підсудні, чергувались дежурні сексоти, не даючи хвилини спокою своїй жертві. Розмовляючи, я непомітно придивлявся до типа, що безцеремонно стояв на віддалі кільканадцяти кроків і не спускав свого пильного ока з нас. А тут Вишня шепоче:

      – Йосипе, не оглядайтесь! Ви теж маєте ангела-хоронителя. В такому ж одязі, в чорній шапці, в плащі з чорним хутряним коміром, стоїть такий же тип, як і мій охоронець.

      Нам нічого не залишалось, як попрощатись і повести далі своїх переслідувачів.

      Це була наша остання зустріч на волі.

      Другого дня ранком під акторським гуртожитком чекав на мене вчорашній супутник. Своїм сексотським коміром він захищав вуха і ніс від грудневого морозу і, як видно, був сповнений бажанням великої помсти за те, що я так довго не виходив з хати і заставляв його цокотіти зубами на немилосердному морозі. Він і цього разу довів мене до театру, а там уже чекали внутрішні сексоти.

      Я зупинився біля таблиці розпису щоденних проб. Підійшла дружина художника Вадима Меллера, який жив у будинку