Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов

забув! Я й забув, що я тобі винен. Або так: – Здоров! – Здоров! – Ой, я ж тобі винен! І, ти, бий його сила Божа! Ну, от ніби в голові дірка, а воно оте «винен», узяло та в ту дірку й випало… Почекай, будь ласка, в ту неділю віддам. А через два тижні: Ой, я ж тобі винен! І т. д. і т. ін… Виходить, що позичати краще. Ні!.. Позичити легше, це правда. Але не краще… Краще повертати… Ну, подумайте самі. От ви кому-небудь винні… Берете (гроші чи там щось інше) і йдете. – Здрастуйте! – Здрастуйте! – А я вам борг приніс! – Невже? Сідайте, пожалуста! І чого ви до нас не заходите… Одарко! Чи нема там чого перекусити?.. Ну, як воно?.. Як діти? Бігають? А я й кажу Одарці… От, кажу, в Івана діти… Такий хлопчина, такий хлопчина… – Е, в мене дівчинка!.. Ну да… Я й кажу Одарці. От, кажу, в Івана дівчинка, от дівчинка! – І так вам хороше… Так вас вітають, так вас шанують… А прийдіть позичити… – Та нема. Та й невчасно ви зайшли. Та й дітям скажіть, щоб за коровою дивились, бо вони у вас, хоч здорові, а дурні… Ні, таки – віддавати краще…

      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

      Ви гадаєте, що це для того пишеться, щоб ви насінньову позику повертали? Нічого подібного! Ви й самі віддасте… Це я написав так собі, між іншим…»

      Прочитали? Так в цій «усмішці» «сільському читачеві роз’яснюється, що держава наша нічим не відрізняється від держави капіталістичної? Саме до цієї «усмішки» відносяться (натяком) «якісь контрреволюційні мотиви»? І таку критику ви не називаєте літературним шарлатанством? Полторацький має нахабсто заявляти, що О. Вишня може «виправдовуватися тим, що все це жарти». Перед ким виправдовуватись? Перед вами, тов. Европенко-Европацький?

      – «Ми, – пише «морфолог», – проаналізували войовничий антикультурницький характер літературної роботи Остапа Вишні. Відомо, що індустріяльні робітники на численних вечірках зустрічали нашого автора сміхом, а проводили мовчанкою».

      Так кінчає свою монографію Полторацький. Але й кінчити він не зміг без кишенькової брехні. Оплески, що ними зустрічають і проводжають індустріяльні робітники О. Вишню – «інфернальному філософові геніталії», що й говорити, не до смаку.

      Я змовк. Тов. Европенко-Европацький замислився.

      – Ну, добре, – скрикнув він, – я й цей розділ викреслюю. Але це ж не головне. Головне… – він кинувся до монографії, але розділів і справді вже не було: монографія туманіла останньою сторінкою. – Ігі-гі-гі! – вдарився в гістерику тов. Европенко-Европацький і вискочив з кімнати.

      Я його не зупиняв. По суті розділ був не останній. Був ще розділ про «репортаж» та й розділ про «сучасність» не ввесь я використав. І в цих розділах можна було найти чимало нових «морфологічних» перлів, але я все-таки тов. Европенка-Европацького не зупиняв. Скажу по щирості: втомився я та й час був пізній. Я пішов до ліжка.

      ЕПІЛОГ

      Я – не критик, не теоретик і навіть не публіцист. Я – звичайнісінький собі читач. Читав я, звичайно, й твори Остапа Вишні (хто не читав творів Остапа Вишні?). «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони