Оголений нерв. Светлана Талан

до себе прапор, але удар биткою ззаду по плечах її також звалив на землю. Біль пронизав усе тіло. Інтуїтивно вона скрутилася, підібгавши ноги, й намагалася прикрити собою прапор. На неї сипалися удари чобітьми, вона несамовито скрикнула від болю й більше не могла кричати, бо наступний удар прийшовся їй у живіт.

      – Не чіпайте! – скрикнула вона хрипко, утримуючи полотнище, яке почали витягати з усіх боків.

      Озвірілі п’яні молодики вирвали прапор, почали його шматувати, але тканина не хотіла піддаватися. Звідкілясь узявся юнак із пляшкою пального.

      – Відійдіть! – крикнув він і почав обливати бензином стяг.

      Настя підвелася, з останніх сил кинулася рятувати прапор. Вона вже не відчувала фізичного болю – палав біль у душі за сплюндрований державний прапор.

      – Тварюко, не смій! – крикнула вона. Настя впізнала молодика зі звірячим оскалом – саме він тис руку міліціонеру перед заходом.

      Вона схопила краєчок прапора, але сили були нерівні. Молодик різко рвонув на себе полотнище, й Настя впала на спину. Хтось їй боляче наступив на руку, потім вдарив кулаком у груди. Поруч, стікаючи кров’ю, непорушно лежала дівчина-активістка, Настя кинулася до неї, повернула до себе її обличчя – воно було скривавлене, а з розбитої голови стікала цівкою кров.

      – Допоможіть! – кричала Настя, намагаючись побачити хоча б одного правоохоронця.

      Настя побігла крізь натовп, в якому все змішалося докупи. Молодики били всіх без розбору: діставалося і чоловікам, і жінкам. Вони зривали державну символіку й нещадно били руками та битками. Не шкодували навіть підлітків, вириваючи в них прапорці з рук. Перелякані дітлахи плакали – молодчики підбігали до них, тицяли запаленими цигарками у повітряні кульки й дико реготали. Матері хапали дітей на руки, намагаючись вирватися з натовпу оскаженілих бандитів, а ті наздоганяли їх, щоб зірвати синьо-жовті стрічки.

      Нарешті Насті вдалося прорватися до правоохоронця. Він стояв віддалік, спокійно спостерігаючи за безладом.

      – Там, – захекавшись промовила Настя, – там побиті люди, їм потрібна допомога. Що ж ви стоїте стовпом?!

      Правоохоронець із «колорадською» стрічкою нахилився до неї і тихо, зі злістю прошипів:

      – Ну що, вам Бандера ваш допоміг?

      На його обличчі грала єхидна посмішка. Настю вмить обдало жаром. Не тямлячи себе від гніву, вона завела руку назад, щоб з усього розмаху дати ляпаса нахабній продажній червоній пиці, але її руку хтось ззаду притримав, обережно, але міцно.

      – Не треба, – сказав Никон, відпустивши її руку, – тітко Настя, ходімо звідси, – промовив юнак. Він обійняв її за плечі, відвів убік. – Ходімо звідси.

      – Я не можу, там побиті люди, їм потрібна допомога, – сказала жінка.

      – Уже хтось викликав «швидку допомогу», – Никон хитнув головою у бік автівки з червоним хрестом, яка з мигавками під’їхала до площі. – Я на машині, тож можу вас відвезти додому.

      Догорав прапор, здіймаючи вгору темну