Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

важко зітхнув Остап. – Обридло вже мені по цих краях горювати, – промовив він, наче сам до себе. – Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу…

      – А як же не найдеш? – на це йому Мотря. – Літо втратиш… а я одними руками що тут зароблю?.. – додала вона журливо й скривилася.

      – Та вже ж ви тут з матір’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму… А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!

      Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов собі. Мотря з старою матір’ю зостались самі собі на хазяйстві.

      Вирядили Остапа на Дін у Великий піст, а так – к зеленій неділі – приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас узявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика… що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав був – не знать де – три роки без малого… А ось тепер – у пашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речі така плутаниця?..

      Так оце запитувала якась Донська станиця Піщанської волості… І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!

      Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.

      – Оце так! – скрикнули в один голос і голова й писар. – Буде ж тепер від окружного… І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов – чорт його зна й відки, сказавсь – біс його зна й ким; а ми – на тобі, та цить! – і лапки поклали… Окунів небіж, та й Окунів, – нестеменно Окунів… Чому не прийняти?.. Аж воно – он який небіж!!

      – Еге ж… Недаром я казав, – вибріхувавсь писар, – підождемо трохи, спишемось… Не послухали?..

      – Що ж тепереньки робити? – мов не чув, питає голова в писаря.

      Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було – щось пригадував.

      – Недурно мені сю ніч чорна собака снилася, – похваливсь голова. – Жінка одгадувала: напасть… Так воно й є!

      – А мені руда свиня, – увернув писар.

      Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

      – Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? – стріли її волосні.

      – Ні, не розказував, – одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. – А що там? Хіба яка чутка прийшла?.. – запитала вона зляканим голосом.

      Так і так – кажуть; таке й таке диво…

      Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда, затряслась, як лист на осичині; хотіла щось сказати, та не вимовила й слова, – тільки раз по раз тяжко зітхала і якось чудно дивилась мутними очима…

      – Чого ти здихаєш? – гримнув на неї голова. – У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш…

      Мотря нічого не одказала, – тільки жалібно дивилася. Коли б хто заглянув тоді в її душу, – що там робилося! Якби зазирнув у серце, – що в йому поверталося!

      – Іди собі! – гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.

      Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулиці, – не бачила світа перед собою; прийшла додому, – як п’яна,