Хіба ревуть воли, як ясла повні? (збірник). Панас Мирний

От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу будуть гамазеї, а там – зараз і волость.

      – Ну, спасибі вам. Прощайте.

      – Щасливо.

      Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка. А жінка й парубок ще довго стояли – дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у кривій вулиці.

      – Ти не питав, Грицьку, – тоді жінка до парубка, – хто він такий? навіщо йому Окунь?

      – Ні, не питав.

      – Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщині, багато, кажуть, всякої рідні… Там і брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов і сей?

      – Бог його зна.

      – Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость та розслухався б: щî воно за чоловік.

      – Добре, мамо, – каже парубок. І обоє пішли в хату.

      Жінка справді догадалася, навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волості небожем Окуня – Остапом Хрущем, що літ, може, з п’ятнадцять, як пішов на Дін. Уже його й з ревізії викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам’ятали ще – коли бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце він назад повернувся й просився в піщанську громаду.

      – Чого ти звідтіля вернувся? – пита його голова. – Хіба там недобре стало жити?

      – Та трудно вже й там, – кланяючись, каже Остап. – Не ті тепер порядки пішли: багато вже й там нашого брата… пропадає…

      – А тут хіба краще? – пита писар.

      – Та все ж, бачте, – рідна сторона.

      – Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого? – знову голова.

      – Та в мене ось є старий пашпорт. – Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтіпаними краями, й подав голові.

      Подивився той на папір, розправив, прочитав – і знову зложив.

      – Що ж з сього?! – каже. – Чому хоч ти не обзивався, як ревізія писалась?

      – А бог його знає – чому… Не знав.

      – Відколи пашпорта не переміняв!! – не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

      – Та там мене й по цьому всюди приймали.

      – Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? – пита голова писаря.

      – А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу, то, може, й діло буде, – одказав писар. – А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

      – Зділайте милость, – каже, кланяючись, Остап, – уже поклопочіться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

      Писар тільки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пішли у другу хату.

      Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде – отаманує. А через місяць йому об’явлено, що тепер він піщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.

      Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарі.

      Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од проїжджих перепада. Послужив він рік, а на другий уже ґрунт і хату купив. Якраз на край села, на белебні, стояла