Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

у ній материнське знання і материнський охоронницький інстинкт щодо дитини, який відхиляє точне «знання» і не дає впасти у божевілля.

      Це не допущене на поверхню свідомості ірраціональне знання – так само один з елементів розлитої у творчості Кобилянської символіки материнського архетипу. З цим архетипом пов'язана передусім ірраціональна влада землі-природи, яка «сильна, таємнича у своїх ділах», закидає сіті на людей, робить собі з них автоматів, які йдуть «насліпо за її незглибимими приказами, тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях про якесь щастя, не бачачи її руху й усміху надальше…»

      Асоціація землі з материнським архетипом нагадує психоаналітичну ідею «фалічної матері». Цей образ-фетиш не має стосунку ані до реальних жінок, ані до матерів, але він стверджує смертність людей і водночас віддаляє їх від смерті. Йдеться про символічну роль цього поліморфного і бісексуального міфологічного образу у процесі індивідуалізації «я». Відповідно до психоаналітичних уявлень, «фалічна мати» є об'єктом страху і водночас – найглибшим бажанням людини. «Вона представляє абсолютну владу жінки, автономної і самодостатньої», хоча «не є ані гермафродитом, ані андрогином, не людиною і не монстром, тому що вона емфатично – Матір»; вона – «ані вповні об'єкт, ані суб'єкт», вона «не два, а один», вона «не втілює і не показує амбівалентність, хоча може породжувати амбівалентне відчуття в інших», оскільки вона – «не чоловік і не жінка» і символізує не суперечливе і не еквівалентне існування статевих протилежностей[1].

      Саме такою «фалічною матір'ю» є земля у повісті Кобилянської, і всі персонажі, які прив'язані до землі видимими чи невидимими нитками, несуть на собі відбиток цього поліморфного бісексуального образу. Івоніка любить землю і фактично уподібнюється до неї: «Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка й жадала жертви». Майже материнською любов'ю любить він і Михайла – «так як він любив ось того свого хлопця… мабуть, ніхто на світі не любив більше своїх дітей…». Сам Михайло, який найглибшою мірою прив'язаний до землі, часто порівнюється у повісті з дівчиною – мав м'яке серце, був уродливий, як дівчина, був найкращий і тому найліпше підходив на роль жертви. Анна, зі свого боку, нагадує античну богиню, але є донькою поганої і гіркої, як мачуха, матері, що збиткується над нею. Натомість Докія асоціюється з царицею і у своєму світі є матір'ю – хранителькою дому і підвалиною цілої будівлі щастя, «в якій хоронилися муж, брат і донька». Демонічністю позначені персонажі, відчужені від землі, – Рахіра, її батько Григорій, Сава.

      Коли не відбувається символічного розриву індивіда з матір'ю-землею, або «фалічною матір'ю», індивід замикається в колі «реального», яке, згідно з психоаналітичною концепцією Жака Лакана, означає владу смерті. Майже всі персонажі «Землі» замкнені

1

Marcia Ian. Remembering the Phallic Mother. Psychoanalysis, Modernism, and the Fetish. – Cornell University Press, Ithaca and London, 1993. – pp. 8—9.