Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

Ствердження повноцінного «я» здійснюється через ідеал «вищої» жінки – теж своєрідне дзеркало, символічно ототожнене з незвичайною жінкою, царівною. Дзеркалом служить у повісті і чоловік-товариш, як «інший», що допомагає проявити і відбити характер Наталки.

      У доповіді «Дещо про ідею жіночого руху», виголошеній 14 жовтня 1894 року на зборах «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська звернула увагу на широке розуміння жіночої емансипації. Остання, зауважує вона, переросла рамки епатажу, коли жінки переймають чоловічий спосіб життя («щоби не виходити зовсім заміж, прибирати манери мужчин, ходити з обстриженим волоссям, з паличкою в руках, курити папіроску, їздити верхом і, як одна жінка висловилась, "ходити у фраках"»). Кобилянська говорить про необхідність розглядати жінку як людину, від природи рівну з чоловіком і упривілейовану, як і він, правом «людяності, індивідуальної свободи, поваги людської і справедливості». «Женщина, побіч своєю природою назначеної задачі стати жінкою й матір'ю, посідає й надане тою самою природою право – бути і собі самій цилю, іменно в тім смислі, як буває собі цилю мужчина», – твердить письменниця. Йдеться про право жінки здобувати освіту, працю, вчитися, бути «самій собі ціллю». Саме цю символіку несе в собі образ «царівни».

      Ідеї Ф. Ніцше служать у ранній творчості Кобилянської так само своєрідним дзеркалом, на тлі якого письменниця вибудовує свої жіночі характери. Зокрема Ніцше говорить про те, що «досконала» жінка може існувати, хоча це швидше явище нарцисичного характеру («чоловік шукає ідеалізованого чоловіка, жінка – ідеалізованої жінки, тобто обоє прагнуть не доповнення, а завершення своїх власних переваг»). Німецький філософ уточнював: «Досконала жінка – вищий тип людини, аніж чоловік, але й значно рідший». Останнє відбиває глибинний іронізм Ніцше стосовно «нової» жінки, особливо тому, що в модерному суспільстві «людського, занадто людського» жінка переймає на себе чоловічі ролі, професії, моделі поведінки і навіть привласнює таку традиційно чоловічу форму спілкування, як дружба. Заратустра був так само досить скептичний щодо жіночої дружби: «Надто довго у жінці чаївся раб і тиран. Тому жінка не здатна на дружбу: їй відома лише любов». Далі він, однак, поширює свій скепсис і на сучасників-чоловіків: «Ще не здатні жінки до дружби. Та скажіть мені, чоловіки, хто з вас до дружби здатний?».

      Ніби полемізуючи з Ніцшевим Заратустрою, у «Царівні» Ольги Кобилянської хорват Марко, якого героїня асоціювала з «вищим» типом людини («наскрізь аристократ у чувствах і справдішній чоловіколюбець»), вперше називає Наталку Верковичівну «товаришем». «Одинокий товаришу мій! – сказав і стиснув мою руку по-мужеськи».

      Ольга Кобилянська разом з Лесею Українкою загалом причетна до творення нового культурного феномена – феномена жіночої дружби. Для Лесі Українки і Ольги Кобилянської товаришування чоловіка і жінки було не лише бажаним ідеалом, але й реальністю, як про це свідчить їхнє листування.