Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

втиснула. В горлі корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо мені виривався зойк з уст…

      І мимоволі попленталася я опісля в он той ліс.

      Пощо писати, що в моїм серці діялося?

      – Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! – кликала я там в розпуці раз по раз… – Бабуню, бабуню… я камінь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя!.. – І, ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева, обнімаючи їх, ніби бабуню…

      Округ мене шелестіли, шамрали смереки… тихо, тихо, одностайно; а я все плакала.

      – З мене не вийде ніколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!..

      Опісля гляділа я на мале містечко. Ох, як глибоко зненавиділа я ту брудну долину, ту долину, в котру мусила про те все назад вертати!

      – Я непотрібна, я камінь, з мене ніколи щось порядне не вийде! – виривалось з розпукою з моїх уст раз по раз, і гарячі, тяжкі сльози котились по лицю… – Бабусенько моя золота!..

. . . .

      Але то все минулося, і я стала «спокійна».

      Не плачу більше при таких нагодах. Не лютую і не змагаюся з ніким, лише тісно мені тут. Тісно й глухо, і якийсь тайний, пожираючий жар палить мені душу. Щоби його задавити, щоб не завмерти, читаю в кожній вільній хвилині, читаю ночами… Між ними і мною росте пропасть. Вони всі завдають мені болю, свідомо й несвідомо, замучують мене безоглядно. Кожне слівце, що тітка промовить до мене, звучить болюче в моїй душі. А вуйко… о, він добрий, але чому він криється із своєю любов'ю до мене? Чи мене не вільно любити?

* * *

      Завтра кінчу двадцятий рік.

      Як скоро минули літа, не лишаючи по собі ніякого сліду! Справді, безслідно, одностайно, як і всі дні та години, прожиті в пильнім безділлі. В мене лише виробилася сильна свідомість, що я тягар, над котрим добрі люди мусять і без любові мати милосердя! Без любові! Це те грізне слово, що лишило майже криваві сліди в моїм серці. Ні, ні, окрім моєї дорогої бабуні, не любив мене ніхто на світі!

      Понура, ненаситна туга володіє мною, і дух мій утомлений, хоч не сотворив нічого. Він лише мучився і побивався об якийсь мур, котрим мій світ обведений. Я хотіла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.. Я поринула би у щось цілою душею, так як тепер потопаю в кожній дрібній роботі цілою душею… Ах! Я хотіла би чогось!

      Та ба!

      Чотири стіни, проймаючий гамір дитячий, глумливі безсердечні слова моєї рідні, бездушна одностайність, що пригнітає душу, вузькоглядність, самолюбство – оце світ, в котрім я засуджена жити!

      Але смерті я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це життя! Що це таке?

      Боже мій! Чому не змилосердиться щось або хтось наді мною? В чім лежить моя провина, що моїм думкам і чуттю поставлено щось, немов межу? Що я немов віддана комусь на наругу і не належу собі! Я чую в собі проблиск якоїсь сили, та що з того! її зацитькає та груба сила, що панує довкола мене всевладно…

* * *

      Колись-то вечором відбувалася в нас нарада. Оба кузини радилися з родичами, який завід вибрати собі на ціле життя.

      – Я буду