Львiвська гастроль Джимі Хендрікса. Андрей Курков

ніж звичайний глядач, тому що, знаючи акторів і актрис і їхні між собою стосунки, всміхався він ще й тоді, коли актори за велінням випадку й Оффенбаха раптом починали грати самих себе. Колишні реальні кохані талановито грали опереткових коханих, але в їхніх очах у цей час спалахували зовсім не театральні іскорки. З висоти бічної освітлювальної ложі, звичайно, «прочитати» очі акторів міг тільки Алік. Непоінформованому глядачеві куди цікавішими здавались яскраві костюми, жести, фрази.

      Мимо промайнула «швидка допомога» із синьою блималкою, але без сирени. Порив вітру від машини, що промчала, трохи не зірвав із голови Аліка його улюбленого шкіряного крислатого капелюха. Сині відблиски виднілися попереду навіть тоді, коли машина вже зникла з очей. Темне небо насупилось. Алік відчув, як воно опускається нижче, немов хоче саме в нього влучити дощем або зливою. Прискорив ходу. Його кроки, що створювали в нічній львівській тиші єдиний ритм, зазвучали трохи голосніше.

      Попереду показалося чергове перехрестя зі світлофором. Коли Алік наблизився до нього, світлофор увімкнув червоний сигнал, і Алік зупинився. І лише тоді помітив, що йде він по проїжджій частині дороги. Хоч і по краю, але по проїжджому краю. І, особливо не замислюючись, але десь приховано відчуваючи себе власним транспортним засобом, він дочекався зеленого сигналу і тільки після цього швидко перейшов вулицю, що перетинала його шлях.

      Цей шлях і саме в цей час він проробляв сотні разів. Людина створює собі маршрути і потім усе життя дотримується їх. І якщо маршрут змінюється не з її волі, то почуття дискомфорту, що виникає при цьому, може дорівнювати за наслідками серйозному захворюванню.

      Ось і сьогодні, а точніше, вчора пізно увечері, після роботи в театрі він вирушив на Грушевського до своєї давньої подруги, і з нею вони просиділи за кухонним столом і розмовами майже до другої години ночі. Нічний час «заговорюється» швидко й непомітно. Він не йде, як годинник. Він сідає з вами поруч за стіл і виявляється тим невидимим третім, який зберігає задоволення вашої бесіди, дозволяє розслаблено заглибитися в спогади. Він ніколи не квапить.

      Але коли бесіда вже позаду і людина вийшла із затишного приватного маленького світу до менш затишного загального, та ще й нічного, ось-ось готового розродитися дощем, тоді вже час квапить, і нікуди від нього не подітися, тому що замість цокаючих стрілок стукають підошви по бруківці або асфальту, і людині, як особливому годинниковому механізму, дозволяється прискорювати свій рух, прискорювати свій власний час як для звичайної безпеки, так і просто для якнайшвидшого переходу до свого наступного затишного приватного маленького світу.

      Десь високо над головою Аліка пролунав дивний шум, і Алік поправив крислатого шкіряного капелюха, насадив його на голову міцніше, щоб раптовий порив вітру його не зірвав.

      Попереду, метрів за десять, на дорогу впало щось важке і темне. Алік зупинився. Через хвилину підійшов обережним кроком і присів навпочіпки над розпластаною на асфальті великою мертвою вороною. Її чорна голівка