Притулок. Вікторія Андрусів

що у мене тремтять від хвилювання руки, Ліза опустилася клубочком поруч мого крісла і по-дитячому захлипала…Макс повернувся пізно вночі. Закусила зубами простирадло, аби не вибухнути… Вдавала, що сплю…

      Сцену влаштовувати було безглуздо… Та якби він випив менше коньяку і був трохи уважніший, обов’язково помітив би, як надривно бухає моє серце. Я так і не заснула.

      А вранці, щойно його джип виїхав за ворота, я зірвалась на ноги і, нашвидкуруч поснідавши тапохапцем, але сердечно попрощавшись з Лізою, вигулькнула через задній вхід будинку і пішки (вперше, відколи сюди потрапила) почимчикувала до міської автобусної станції…

      Я цілком чітко усвідомлювала, що для мене починається нове життя. Щодалі я йшла від ненависних мені відтепер мурів, тим легше і світліше ставало на душі, наче скидала з себе непосильну ношу, непотріб, котрий пригнічував роками, а позбавитись його не було змоги… І я чомусь несподівано пригадала настирливий образ із дитинства, сформований завдяки мамі-небіжчиці. Коли йшлося про когось бідного, знедоленого, ображеного, вона любила співчутливо повторювати: «Що зробиш… Така в нього доля… Нестиме тепер свій хрест до кінця«…А мені такий висновок видавався страшним, ледь не фатальним. У моїй дитячій свідомості це лунало, як вирок. Цілком реально і образно я собі уявляла, як хтось приречений тягне за собою громіздке розп’яття… Паде навколішки від втоми і безсилля, стогне, проте піднімається і волочить його далі, адже змалку йому втовкмачували, що свій хрест треба тягнути до кінця.

      Отак, крокуючи пішки вперше за десять років до автостанції, я роздумовувала над приреченістю і над тим, наскільки важким видасться мені мій власний хрест. Я не шкодувала себе… Мене не відлякувала невідомість завтрашнього дня… Єдине, що породжувало сумніви щодо вірності рішення – чи зумію я викреслити Макса з власного життя назавжди?

      Запитання без відповіді…

* * *

      Подзьобаного віспою водія з’їдала цікавість і, маючи в запасі трохи часу до зворотнього рейсу, він вирішив розпочати здалеку:

      – А нашо тобі в дурку? Провідати когось, чи так, на прогулянку?

      – А шо, хтось приїжджає туди з цікавості? У таку далечінь?

      – йо-йой, ще як приїжджавуть! Андика журналіста віз’ім, той повів, же пожиє там з тиждень, оби «увійти у ситуацію», а пак на другий день віз’ім го назад у варош. Тікав вудтить – лем п’яти му блисли…

      – Я не втечу…

      – Угу… – водій єхидно мугикнув (знав, вочевидь, дещо більше за мене). Так ти шо, там жити збираєшся? Ось журналіста недавно віз, він сказав, що поживе там бодай тиждень, аби «заглибитись» у обставини, а опісля наступного дня відвіз його назад до міста.

      – Збираюся… працювати. Я – психотерапевт, їду на роботу…

      Він трохи знітився, не надто мене розуміючи і, подумавши, перепитав:

      – То ти дохтор, чи шо? Тать там уже є єден дохтор. Лем тих пацієнтів уже нико не вилічить. Їх лем жаліти треба – тих, ко безобідний… Вни – геби з другого світу. А є й такі, же