Без ніг на Еверест. Марк Инглис

для Чо-Ойю? Сімдесят три. І знаєте, скільки відповідей я отримав? Три! Я був вражений грубістю деяких з найбільших компаній, які навіть не наважилися відповісти мені: навіть просте «ні» – це краще, ніж мовчанка. На щастя, мені вдалося провести кілька додаткових корпоративних зустрічей упродовж останніх місяців перед виїздом і трохи поповнити сімейний бюджет, хоча здається, що цього завжди недостатньо.

      Саме в цей час наша сім’я пережила одне з найбільших випробувань, випробування, що кожного дня трапляється десь з якоюсь сім’єю, – нам довелося пережити смерть близької людини. Татова історія – це історія боротьби з раком. Та якої боротьби! Рак – це суперник, який, здається, має безмежний арсенал засобів, щоб тебе перемогти. Я чув про багатьох, кому вдавалося пережити цю битву, але знаю й стільки ж тих, хто не зміг здобути перемогу. У чому між ними різниця? У довбаному везінні, я гадаю. Звісно, перш ніж ви закидаєте мене камінням, скажу, що слід зробити все можливе.

      Починаючи від ставлення до хвороби й закінчуючи лікуванням, від звичного до містичного, потрібно вивчити кожен шлях. Є надія, що один із цих шляхів, або ж кілька в поєднанні, приведуть тебе на стежку зцілення. Але для багатьох таких, як Тато, усі ці шляхи мають лише один кінець. Упродовж чотирьох років Тато, разом із Мамою, яка завжди допомагала, проходив цей шлях із характерними йому силою та витривалістю, але здавалося, що як тільки вони завертали за ріг, розв’язували одну проблему, одразу з’являлася інша. Нашій родині кілька разів телефонували, викликаючи до нього, коли лікарі вважали, що йому залишилося небагато, але вони просто не знали Тата. Йому якось вдавалося вижити, і, хоч його стан щоразу погіршувався, він продовжував боротися. Але в червні 2004 року його перевели у відділення Сміта (госпіс) місцевого будинку престарілих у Джеральдіні, Південний Кентерберрі, де мешкали вони з Мамою. Тато називав це місце «кімнатою смерті». Він був упевнений, що йому це не потрібно, і вважав переведення до хоспісу своєю поразкою в битві з внутрішнім ворогом. Багато в чому полегшенням було нарешті бачити його на лікарських препаратах, які вгамовували його біль, але це також стало й знаком того, що кінець вже близько.

      Ми з Мамою стояли поруч, коли він робив свій останній подих – довгий деренчливий вдих і ще довший м’який видих, з яким із нього вийшло життя. Ми розуміли, що незабаром це станеться, але від цього ніколи не стає легше. Боже, він боровся до кінця, до останньої секунди, до останнього подиху, ніколи не складаючи рук. Я не знаю, що це, якщо не один із найбільших подарунків, які він тільки міг мені залишити. Якщо я зможу подарувати своїй сім’ї таке ж ставлення до життя, я буду дуже цим пишатися.

Альпіністські терміни

      Жумар: пристрій, який затискається на мотузці за допомогою своєрідних пружинних щелеп із зубцями, що відхиляються назад; вони дають жумару змогу ковзати вверх по мотузці, при цьому фіксуючи його й не даючи йому зіслизнути вниз. Жумар широко використовують в гімалайському стилі сходження, який здебільшого передбачає підйом по прокладених мотузках