Жiнка його мрiї. Олесь Ульяненко

дбайливо і впевнено перехоплений рукою, перетнутий двома пальцями; два пальці клацнули пучками, затиснутою між фалангами защіпкою для волосся. Уся вона охоплена фіолетовим серпанком, тільки двійко непорушних очей, невинних, як сама ніч, як сам наступаючий тугий ранок, і вид на обличчі такий, ніби за прочиненими дверима на тебе чекає повна кімната хижих звірів.

      – Тобі коли у консульство? – вона підкурила сигарету, тримаючи її кінчиками пальців; вона підкурила сигарету великою масивною чоловічою запальничкою і вже потім лиснула поглядом по трасі з брудними чорними калюжами. Погляд піднявся вище, і він прослідкував за ним.

      Вікна тухли, згорталися жовтими шматочками фольги; зорі тремтіли, зараз нагадуючи дешеві солодкі бурульки, підвішені над містом з рожевими обламаними клішнями вулиць. Він знову пригадав Снігуроньку в дешевих, чорнильного кольору колготках, з блискітками, наче дроблене скло, пружкими ногами, довгими і незграбними проти її брудного білого кожушка; він доскіпливо чомусь пригадував, як вона рухалася навколо ялинки зиґзаґами. Машина котила пустою вулицею з поодинокими розбитими шарабанами, що важко було назвати машинами, і він весь час повертався до початку їхнього дня, дня, що обіцяв багато чого, як і все в житті, а приніс порожнечу, як у діжі, а ще раз по раз, усупереч його натренованій свідомості, Снігуронька вискакувала, немов у зламаному слайдоскопі чи дешевій порнокартині.

      Йому залоскотало в горлянці. Лада зробилася непомітною. І вона відчула це, але не була проти, просто цікавою білочкою сиділа на задньому сидінні і спостерігала за його потилицею. Обом швидше за все хотілося позбутися цієї ночі. Хоча це тільки йому видавалося. Проте, хвилин за десять до того як приїхати, він повернувся у дійсність, щоправда, виходило так, начебто він відчинив одні двері й увійшов до кімнати, безборонної, натомість відчув себе ув’язненим у тюремній камері. І так він переходив від однієї кімнати до іншої, незграбно розсовуючи свої назви; фантоми запахів висіли у повітрі чисто і густо: запах діамантового поту, тваринячого і людського, розтоплене молоко сімені, червона спрагла земля над червоним повстяним небом. І нічого більше. Шум коліс, шум мотора, шум парку з просвітами озера наводили на нього якусь божевільну втому, котра завжди буває перед тим, коли ти дійшов до чатованої в пам’яті, в уяві межі, і ось – відбулося. Так насправді вона, Лада, підвела його до того, чого він сам хотів, але упродовж стількох років боявся вимовити вголос. Він солодко видихнув. Машина припаркувалася біля безлюдної, забитої важкими черепашачими «лендроверами» і «хаммерами» стоянки. Вистрілив свіжим потоком фонтан зеленого вогню за будинками, розсипаючись малиновими і жовтими цвяшками на дахи. Але Лада мовчала, і він повів машину трохи далі.

      – Висадиш мене на Городецького. Я пройдуся пішки. А ти їдь. Машину завтра заберуть, – сказала вона і пішла, навіть звично не поцілувавши.

      Вона зникла так швидко, що він не встиг навіть оком кліпнути.