Жiнка його мрiї. Олесь Ульяненко

все закінчиться. Це вже не новина, в цьому немає ніякої таємниці, – вирішив він, кинув «орбіт» до рота, роздавив язиком, відчуваючи задоволення і втому від дня, що йшов на спад. Легко паморочило голову, і йому було добре. Не знати чому, він став думати про наступний день. Він знав, нічим не дивуючись, лише дратуючись, як вона ткнеться йому під пахву носом, потягне гучно його запах, наче витягуючи з нього чоловічу силу, потім відкинеться на спину і закурить. Світ білим скрипучим світлом вибухатиме у широких вікнах, чорними беззвучними кулями пропікатимуть порцеляновий день птахи. Зі смутним відчуттям тривоги він констатував, що у нього таки лишилася фантазія, рудиментні хвостаті злі гноми, що розгризають свідомість. Головне – не пустити їх, не пускати близько, і він оберігався від них.

      Чистоплюй – можливо. Гедоніст – теж можливо, але на рахунок цього дуже тяжко визначитися, бо інакше він би не вагався і не боявся деяких речей, що дійсно приносять насолоду. А зараз вони йшли довгим коридором, подібним на довгу коричневу трубу, підсвічену ліхтарями, стилізованими під смолоскипи.

      Спочатку він роззирався, але нічого особливого не знаходив. Окрім втоми, він нічого не відчував. Лада йшла попереду. Пряма спина, хода, вправна і легка, видавала в ній неабияку норовливу, чистої крові сучку. Він навіть смакував, подумки повторюючи «сучка-сучка-сучка», в подібний спосіб виживаючи порожнечу, що глухим бубном гула всередині, здавалося, у самих нутрощах. Йому було відомо достобіса способів, як боротися з порожнечею: вправи для дихання, тести, фантазії, звісно, що, як і потрібно, найпримітивніші, здебільше пов’язані зі жратвою і сексом. Хоча від усього, що стосувалося фантазії і віри, він намагався триматися подалі, наче забобонний, що боїться розмовляти з невдахою-коле-гою. Бо інакше його кришталеве царство в одну ніч гепнеться під ноги, і не просто під ноги, а якомусь курвиську, хоч підмитому й поголеному за всіма правилами.

      Потім вони пройшли вулицю, швидше завулок, поплетений зміїстими тінями, і цей прохід між домами враз виявився велетенським проваллям між стінами, щільними і безкінечними стінами; аж там наприкінці він побачив метушливу пляму світла: то ліхтар, зелений, у паперовому оздобленні, ганяв пляму на білому п’ятачку площі, занесеної снігом. Коли вони підійшли, це виглядало прозаїчно. Далі лежала порожнеча річки, від якої мимоволі зводило зуби. Туга, непередбачувана, навалилася, посилила чи то втому, чи то ще щось, у чому він не міг собі зізнатися, але й аби хотів, то назвав би це словом «ініціація», на більше у нього не стало б розуму, бо саме це слово нічого йому не говорило. Тому він не задавав собі непотрібних загадок.

      – Скоро, милий, – пролетів її льодяний голос у нього над вухом, і йому захотілося сигари, коньяку й ухопити її за пружного задка. Так собі, для проформи.

      І невдовзі вони підійшли. Його втому нічим було розбуркати, при тому, що він зупинився і дивився на білий будиночок, який нагадував великий різдвяний пиріг, а швидше стайню. Найвірогідніше, вирішив він, саме це й повинно