Галицька сага. Примара миру. Петро Лущик

знизала плечима Ольга. – Стоїть байдужий до всього, що його не стосується.

      Вона на мить замовкла і закінчила свою думку:

      – Тобто до всього!

      Ольга спостерігала за таким знайомим і водночас чужим містом. У неї склалося враження, що у Львові стало менше українства, ніж його було за Австрії, хоч і тоді було годі зустріти хоч якусь вивіску рідною мовою, лише німецькі, польські й жидівські. Тепер же лишилися самі польські вивіски. Можливо, десь на бічних вуличках і зустрічаються жидівські написи, але навряд чи українські. Львів перестав бути містом для українців, як того і хотіли у Варшаві.

      Вгадавши думки сестри, Северин нахилився і тихо сказав:

      – Завтра познайомлю тебе з однією людиною. Хотів сьогодні, але тобі треба відпочити з дороги.

      Ольга зовсім не здивувалася таким словам брата, тільки кивнула головою. Зрештою, не лише для прожиття на батьківщині вона повернулася до Львова.

      Людиною, яка наступного дня постукала у двері квартири на тихій тінистій вулиці, був студент правничого факультету Львівського таємного українського університету Антін Крезуб. Мало хто у Львові знав, що під цим іменем ховається колишній сотник УСС і Армії УНР, а тепер керівник відділу розвідки Начальної команди УВО Осип Думін. Перед тим як постукати у двері, молодий чоловік почекав, поки Стефанія Савицька піде на роботу, залишивши Ольгу Басараб саму. Тій поки що спішити було нікуди.

      – Ви до мене? – запитала Ольга, побачивши у дверях незнайомого худорлявого чоловіка.

      – Так, пані Ольго! Наш спільний знайомий Петро Бакович наполегливо рекомендував з вами зустрітися, – відповів невідомий. – Я просто не міг відмовити моєму бойовому товаришеві!

      Ольга зрозуміла, що це не звичайний візит ввічливості, тому пропустила гостя у квартиру. Вона провела до кімнати, котру їй відвела Стефа і де вона жила протягом трьох років.

      – Прошу сідати! – запросила Ольга і, коли невідомий вмостився у кріслі, поцікавилася: – З ким маю честь?

      – Називайте мене Антін Крезуб. Очолюю відділ розвідки Начальної команди.

      – Так, мені повідомили про вас! – відповіла Басараб і, побачивши здивоване обличчя прибульця, виправилася: – Ну, не про вас особисто, але… про вас.

      – Зрозуміло! Я довго не буду вас затримувати, пані Басараб. Скажу лише, що ваша робота в амбасаді високо оцінена Головним Командантом Української Військової Організації. Природно, ми зацікавлені у тому, щоб наша співпраця тривала й надалі.

      – Що конкретно вас цікавить? – запитала Ольга.

      Вона вже була готова до нової роботи.

      – Розвідувальний апарат УВО зацікавлений в отриманні якнайповнішої інформації щодо польських військових сил, їх розташування на своїх та сусідніх територіях, чисельного та особового складу, військового діловодства, мобілізаційних планів, характеристики польських офіцерів у кожному полку, – говорив Крезуб.

      – Ви гадаєте, це мені під силу? – здивувалася Ольга. – Я лише скромний бухгалтер!

      Антін Крезуб усміхнувся.

      – Те,