Галицька сага. Примара миру. Петро Лущик

присіли.

      – Що робитимеш далі, Андрію? – поцікавився отець Петро.

      – А що тут вигадувати? Поле, корови… Сім’ю годувати треба? Треба! – відповів Валько. – Слава Богу, руки здорові й навіть ростуть з потрібного місця! Не пропаду!

      – Але й голова на місці! – уточнив Лісович.

      Андрій повернув до священника здивований погляд:

      – Та сьи не жалів!

      Лісович деякий час помовчав, затим сказав:

      – Добре, не буду тягнути. Я до тебе у справі, Андрію.

      – Я вас слухаю, отче!

      – Спочатку поясню, чому говорю саме з тобою, а не з ким іншим. Гадаю, ти не заперечуватимеш той факт, що тебе тут поважають.

      У відповідь Андрій лише знизав плечима, а Петро Лісович продовжував:

      – Ти воював, і не просто воював, як решта, але за Україну, і то тоди, коли про неї ще ніхто не чув. Не було українців, тілько русини, як на нас говорили австріяки чи москалі з поляками.

      – І ради чого було воювати? – криво усміхнувся Андрій. – Щоб у Перетин зайшов Павловський зі своєю осадою?

      – От про то я і хочу з тобою поговорити, Андрію! – сказав священник. – Гріха нікуди дівати: поляки зараз сильні і на їхньому боці закон. Особливо віднедавна.

      Андрія пересмикнуло. Він досі не міг заспокоїтися від того дня, коли два тижні тому після відправи вони вийшли з церкви і перед нею побачили щасливі обличчя польських жандармів. Тоді селянам і було прочитано про те, що віднині вони остаточно належать до Речі Посполитої Польської і мають дотримуватися польських законів, бо судитимуть їх будуть саме за цими законами. Звістку про це люди сприйняли мовчки, похмуро, але жодної іншої реакції не було, чого, можливо, хотілося жандармам.

      – Настав час перестати стріляти, а боротися з поляками інакше, – вів своє Лісович.

      – Але за ними сила! – вигукнув Валько.

      – Зате нас більше! Так, у Павловського двіста гектарів поля, але навіть у Перетині разом у всіх вас буде триста!

      – Павловського підтримує… як там воно сьи називає?

      – Звьонзек Осаднікув Войскових! – нагадав Лісович. – Але й ми тоже не сидимо спокійно. То про що я! Ти знаєш що таке молочарня?!

      Андрій здивувався почутому.

      – Певно, що знаю! Забирає у нас молоко, – сказав він.

      – Ні, ти не знаєш, що таке молочарня! Ви здаєте молоко, отримуєте гроші й раді з того.

      – А що іще?

      – Але можна зробити й більше! Зараз цілий світ збирається в кооперативу. Самому селянину тяжко справитися і не з одним тілько Павловським. Треба у нас в парафії зорганізувати спілку. Разом – якщо чесно – і Павловського бити легше, я вже не кажу про батька!

      – А до чого тут я? – не зрозумів Андрій.

      – У Львові збираються місячні кооперативні курси навчання нових учасників нашого руху, то я хочу, щоб ти туди поїхав!

      Андрій задумався. Звичайно, він був знайомий з людьми з інших сіл, де вже виникли такі спілки, і щиро заздрив їм, адже селянам уже не треба було ламати голову