Галицька сага. Примара миру. Петро Лущик

якщо мимоволі налякав пані! Повірте, у мене навіть не було на думці зробити подібне!

      – Ви мене не злякали, просто я не гадала нікого стріти! – відповіла дівчина.

      Незнайомець посміхнувся.

      – Тоді моя совість чиста! – сказав він. – То ви поможете мені?

      – Залежно чим!

      – О, моя просьба буде неважкою! Вона вас зовсім не обтяжить!

      – Я вас слухаю!

      – Мені потрібно знати, де живе одна людина. Адже ви місцева і тут знаєте всіх!

      – Так, а кого вам треба? – запитала Марія.

      – Тому Білецького.

      Почувши це, Марія зупинилася й обережно подивилася на незнайомця. Той, відчувши зміну у поведінці випадкової знайомої, тільки запитав:

      – Щось не так?

      – А навіщо він вам? – поцікавилася Марія.

      – Я привіз йому перший випуск збірника, над яким ваш односелець трудився два роки, – повідомив незнайомець.

      – Що за збірник?

      – «Талергофский альманах». Але я помітив, що ви напружились, коли почули, кого мені треба. Ви знаєте Білецького?

      Марія уперше посміхнулася, і невідомий відзначив, що у неї приємна посмішка.

      – Певно, що знаю. Мало того, скажу більше: то мій тато! – повідомила дівчина.

      Цього разу здивувався незнайомець. Він підозріло подивився на співрозмовницю і насторожено запитав:

      – Вас звати… Марія?

      – Так, а звідки ви знаєте?

      – Ваш батько багато розповідав про вас. Коли ми стрічались у Львові.

      Після цих слів молодий чоловік знову зняв капелюха.

      – Дозвольте відрекомендуватися! Павло Макуха, син Климентія Макухи, з яким ваш тато разом були у Талергофі! – мовив він і для чогось навіть клацнув підборами.

      – То ви з комітету зі Львова! – здогадалася Марія.

      – Ви вгадали. То, може, ви таки покажете, де живете? – насмішливо запитав Макуха.

      – Авжеж! Але то треба далеко йти!

      – Ну, тоді треба поспішати!

      Вони рушили дорогою до Перетина, а це справді було не менше двох кілометрів, але погода була погожа, сонце перевалило за полудень, і вже не пекло.

      – Можу я поцікавитися у пані, звідки вона йде? – запитав Павло Макуха.

      – Ми з колєжанками ходили до церкви. Отець попросив нас прибрати в церкві, бо в понеділок, на Святого Духа, до нас приїде єпископ з Перемишля, і треба було прибратисьи, – сказала Марія.

      – Ну, я чомусь не сумніваюсь, що після таких слічних колєжанок ваша церква аж світиться! Мені аж захотілося приїхати до вас у понеділок!

      Марія зашарілася.

      – До нас приїздить багато чужих, – мовила вона. – Церква велика – місця всім вистачить!

      – Добре, я подумаю! – пообіцяв новий знайомий.

      Марії захотілося дізнатися, чому цей Макуха вирішив доставити особисто цей альманах, про який тато дуже часто говорив, але Павло пояснив сам:

      – Ваш тато був активним співробітником альманаху, трудився від першої сторінки, але коли книжка вийшла з друкарні, Тома Білецький