Галицька сага. Примара миру. Петро Лущик

наш президент не наступив комусь на мозоль і не розпочав проти когось війну!

      – Та, по-моєму, з усіма ми живемо дружно! З ким тут воювати?

      Але навчений досвідом батько не був таким безпечним. Хоч у липні Польща і визнала Радянський Союз, все ж залишалася Литва, яка не змирилася з тим, що її столиця Вільнюс стала Вільно і зараз їй не належить.

      Одним із шляхів вирішення подібних конфліктів завжди була війна.

      6

      За спиною почувся звук падаючого тіла.

      Комісар[7] львівської поліції Міхал Кайдан навіть не озирнувся.

      Пся крев! Ось чому він воліє не мати справу з жінками! З ними надто багато мороки, і не завжди затрачені потуги закінчуються успіхом. Ось і зараз – три доби допиту не примусили жінку заговорити. З чоловіками легше. Посадять на підлогу, спустять штани – і достатньо натиснути чоботом на мошонку, щоб уже через п’ять хвилин на чистому папері був потрібний текст. З жінками важче.

      – Підведи її! – наказав комісар аспірантові[8] Теодору Смольницькому.

      Дебелий чолов’яга підхопив непритомне тіло і всадовив на стілець. Оскільки жінка знову захиталася, щоб вона не впала знову, Смольницький тримав її за плечі. Кайдан взяв зі столу склянку з водою і виплеснув її в обличчя арештованої. Лише тоді вона розплющила очі.

      – Годі, пані, відпочивати! – майже співчутливо мовив комісар. – Ми ще не закінчили нашу приємну розмову. Ви даремно мовчите, пані Басараб! Пані не хоче нічого сказати нині, але завтра краще пані допитуватимемо, і пані з певністю все розкаже.

      Ольга Басараб нічого не відповіла. Зараз їй просто хотілося відпочити й нікого не бачити. Можливо, завтра її і чекає щось гірше, хоч вона не змогла уявити, що іще страшніше можна придумати, аби примусити заговорити людину, але це буде лише завтра.

      Однак у комісара Міхала Кайдана, чи не найжорстокішого поліцейського Львова, про якого містом ширилися найнеймовірніші чутки, що на повірку виявилися навіть применшеними, були щодо цього зовсім інші плани.

      – Досить відпочивати! – повторив він. – Ми ще не закінчили. Я бачу, пані хоче повернутися до камери. Що ж, наші побажання збігаються. Я також хочу повернутися додому, до родини, прийняти теплу ванну, випити філіжанку кави і просто забути про цю неприємність. Вам, певно, всього цього не обіцяю, але декілька годин відпочинку в камері дозволити можу. А для цього достатньо лише вашого зізнання. Повірте, пані Ольго, я знаю про вас усе. Безглуздо відмовлятися, що розвіддані про польську армію ви передавали своєму родичеві, державному злочинцю Евґеніушу Коновальцю. Адже він ваш родич? Але для суду потрібно ваше щиросердне зізнання. І тільки! І ми вас залишимо в спокої. Випустити не випустимо, зрозумійте нас правильно, але відпочити вам дамо. А для цього ось протокол допиту. Ви лише напишете потрібні слова й отримаєте відпочинок.

      Теодор Смольницький стиснув Ольгу за плечі, ривком підняв з табурета і підвів до столу. Комісар майже люб’язно всунув Ользі в праву руку ручку – пальці на лівій руці були переламані.

      – Пишіть. «З усім

7

 Звання «комісар» у поліції відповідало капітанові в польській армії.

8

 Підпоручик.