Галицька сага. Примара миру. Петро Лущик

Читать онлайн.
Название Галицька сага. Примара миру
Автор произведения Петро Лущик
Жанр Историческая литература
Серия Галицька сага
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2020
isbn



Скачать книгу

наш президент не наступив комусь на мозоль і не розпочав проти когось війну!

      – Та, по-моєму, з усіма ми живемо дружно! З ким тут воювати?

      Але навчений досвідом батько не був таким безпечним. Хоч у липні Польща і визнала Радянський Союз, все ж залишалася Литва, яка не змирилася з тим, що її столиця Вільнюс стала Вільно і зараз їй не належить.

      Одним із шляхів вирішення подібних конфліктів завжди була війна.

      6

      За спиною почувся звук падаючого тіла.

      Комісар[7] львівської поліції Міхал Кайдан навіть не озирнувся.

      Пся крев! Ось чому він воліє не мати справу з жінками! З ними надто багато мороки, і не завжди затрачені потуги закінчуються успіхом. Ось і зараз – три доби допиту не примусили жінку заговорити. З чоловіками легше. Посадять на підлогу, спустять штани – і достатньо натиснути чоботом на мошонку, щоб уже через п’ять хвилин на чистому папері був потрібний текст. З жінками важче.

      – Підведи її! – наказав комісар аспірантові[8] Теодору Смольницькому.

      Дебелий чолов’яга підхопив непритомне тіло і всадовив на стілець. Оскільки жінка знову захиталася, щоб вона не впала знову, Смольницький тримав її за плечі. Кайдан взяв зі столу склянку з водою і виплеснув її в обличчя арештованої. Лише тоді вона розплющила очі.

      – Годі, пані, відпочивати! – майже співчутливо мовив комісар. – Ми ще не закінчили нашу приємну розмову. Ви даремно мовчите, пані Басараб! Пані не хоче нічого сказати нині, але завтра краще пані допитуватимемо, і пані з певністю все розкаже.

      Ольга Басараб нічого не відповіла. Зараз їй просто хотілося відпочити й нікого не бачити. Можливо, завтра її і чекає щось гірше, хоч вона не змогла уявити, що іще страшніше можна придумати, аби примусити заговорити людину, але це буде лише завтра.

      Однак у комісара Міхала Кайдана, чи не найжорстокішого поліцейського Львова, про якого містом ширилися найнеймовірніші чутки, що на повірку виявилися навіть применшеними, були щодо цього зовсім інші плани.

      – Досить відпочивати! – повторив він. – Ми ще не закінчили. Я бачу, пані хоче повернутися до камери. Що ж, наші побажання збігаються. Я також хочу повернутися додому, до родини, прийняти теплу ванну, випити філіжанку кави і просто забути про цю неприємність. Вам, певно, всього цього не обіцяю, але декілька годин відпочинку в камері дозволити можу. А для цього достатньо лише вашого зізнання. Повірте, пані Ольго, я знаю про вас усе. Безглуздо відмовлятися, що розвіддані про польську армію ви передавали своєму родичеві, державному злочинцю Евґеніушу Коновальцю. Адже він ваш родич? Але для суду потрібно ваше щиросердне зізнання. І тільки! І ми вас залишимо в спокої. Випустити не випустимо, зрозумійте нас правильно, але відпочити вам дамо. А для цього ось протокол допиту. Ви лише напишете потрібні слова й отримаєте відпочинок.

      Теодор Смольницький стиснув Ольгу за плечі, ривком підняв з табурета і підвів до столу. Комісар майже люб’язно всунув Ользі в праву руку ручку – пальці на лівій руці були переламані.

      – Пишіть. «З усім



<p>7</p>

 Звання «комісар» у поліції відповідало капітанові в польській армії.

<p>8</p>

 Підпоручик.