Запорожці. Іван Нечуй-Левицький

Карпо й Маруся встали і пішли на степ.

      – Проведи ж мене, козаче, до мого батька, до хутора Чаплів. Я тобі спаси-біг скажу.

      От ідуть вони та йдуть і вже далеко одійшли од берега. Степ почав розстилатись далеко-далеко і зеленів, скільки

      засягало око. Трава зеленіла, квітки пахли, птиці співали в синьому небі.

      – Степи мої, степи мої! Ви й досі такі гарні та зелені, як і колись були, – промовила Маруся.

      От дивляться вони, аж на степу пасеться велика череда: голендерські корови, здорові коні, круторогі чумацькі воли, цілі табуни ишпанських овець. Череда була сита, а пастухи й чабани були пообдирані, босі або в драних постолах. На свитках були самі за себе лати. Вони були худі, замлілі.

      – Чий се скот ви пасете? Чи козацький, чи свій? – спитала Маруся.

      – Панський! – обізвався обідраний, як старець, пастух і побіг за коровою, на котрій шерсть аж вилискувалась проти сонця, неначе на якому панові шкура.

      Ідуть вони далі, аж пасеться друга черідка: коровки погані, кудлаті, бички миршаві, низенькі, свині дрібні.

      – А се чия черідка? – спитала Маруся.

      – Людська! – обізвався босий і обідраний хлопець.

      – Чи далеко ще до хутора Чаплів?

      – Та тут нема хутора Чаплів, а є велике село Чаплі! – одказав чабан.

      – А чи живе ще у тих Чаплях козак Петро Музика? Його хата стоїть у самій балці.

      – На балці стоїть цілий куток Музиківка. Там буде хат з тридцять, як не більше.

      Здивувалась Маруся і задумалась, де ті хати набрались у Чаплях. От пішли вони далі. Появились розкішні поля. Пшениця стояла, як море; їй і кінця не було видко. На полі жали женці.

      «Де се взялася в степу пшениця? Та й насіяно ж її!» – подумала Маруся і спитала:

      – А чия се пшениця? Чи не Музичина часом або, може, гетьманська?

      – Яка там Музичина? Ляхівська! Якийсь лях отеє приїхав у степи та взяв посесію у нашого-таки пана.

      – А де ж той пан взявся тут у Чаплях? – спитала Маруся.

      – А чи ми знаємо, де він тут узявся? – одказали женці. І все те було дуже-дуже чудним для Марусі.

      Ідуть вони далі, а там на степу ростуть баштани; кавуняче й диняче бадилля так і вшило степ огудинням, скільки можна було оком скинути.

      – Чиї се такі сильні баштани? – спитала дівчина баштанника.

      – Жидівські! Жиди найняли землю на літо під баштани, – одказав один баштанник.

      – А ото жита, чиї вони?

      – Панські!

      – А той овес, неначе золото? Але вівса, вівса, неначе море! Чиї то вівса? – спитала дівчина.

      – Ляхівські.

      – А де ж людське? Де ж козаче?

      – Отам трошки людського ік селу! – гукнув дід з куреня.

      Маруся стала смутна-смутна! В неї знов з'явилась думка стати калиною і вернутись до свого любого гетьмана, щоб співати йому вічну пісню про кохання.

      Пішли вони далі, аж перед ними розіслалося велике-превелике село. В кінці села був великий став на яру. Там стояла здорова сахарня