Запорожці. Іван Нечуй-Левицький

блищав, як сонце. З дерева на дерево перелітали райські птиці, неначе хто перекидав пучки вогню або блискавки. А там за садом стояв простий зелений дуб, а під дубом на камені сидів гетьман. Він був такий великий, як Палій. Здається, не було коня на світі, щоб вдержав його на собі! На гетьманові була висока шапка, а з шапки набік висів золотий вершок; він був підперезаний золотим поясом і обутий в червоні чоботи з золотими підківками. Спершись однією рукою на широкий меч, гетьман держав в другій руці булаву з щирого золота, обсипану дорогим камінням, котре блищало, як проміння. Вся булава так світилась, неначе гетьман держав у руці сонце. Гетьман думав глибоку думу, схиливши голову, і його мислі вилітали соловейками, сідали на дубові та співали. Побачивши козаків, він грізно кинув очима, і з того погляду знявся орел та й полинув під небо, розпанахавши крилами кришталеву стелю. Додолу з очей посипались іскри і розтопили землю.

      Не здіймаючи шапок, два діди стали перед гетьманом і постановили поперед Летючого.

      їх роєм обступили козаки. Гетьман встав і випрямився на цілий зріст.

      – Яке діло маєте, шановне товариство? – спитав гетьман, і Карпо чув, що земля під ним задрижала.

      – Хіба ж не бачили, ясновельможний гетьмане? Чоловік прибув до нас з України.

      Гетьман тільки тоді кинув оком на Летючого, довго дивився, і дві сльози упало з його очей на землю. На тім місці вже лежало дві рожі.

      – Чи ти, хлопче, з України? Як же ти зайшов до нас? Чи не наслав тебе до нас Бог і народ?

      – Я розбив байдака на порогах і не знаю й сам, як я сюди зайшов.

      – Сину мій любий, сину мій милий! Я б тебе обняв, та боюсь задушити од моєї великої сили, од щирого серця, – промовив гетьман і поцілував Летючого. – Скажи ж мені, сину, що там діється на Україні?

      – Нічого, – одказав Летючий.

      – Чи пам'ятають на Україні про гетьмана й козаків, чи згадують?

      – Трохи пам'ятаємо. Старі люди дещо розказують.

      – Чи не говорили ж вам про нас попи, або ченці, або вчені люде?

      – Ні. Ніхто про те нам нічого й не згадував. Трохи чули дещо од кобзарів.

      – Як же там на світі живуть люде? Чи лучче їм, чи гірше? Чи й досі терплять од ляхів? Чи й досі там у вас є татари, москалі, жиди?

      – Єй жиди, й ляхи, й москалі. Тільки про татар нічого не чути. А чи лучче тепер людям, про те не знаю.

      – Чи вже ж вам ніхто нічого не розказував?

      – Ніхто, ясновельможний пане гетьмане.

      Гетьман важко зітхнув і поклав свою булаву на камінь. З каміння так і бризнули левкої та фіалки кругом булави, а виноград оплів навкруги камінь і постлався по траві.

      – Ходімо ж, козаки, до церкви та спитаємо в Бога, що діяти нам, та помолимось Богу за Україну.

      – До церкви! До церкви! – загули навкруги козаки.

      Гетьман одв'язав меч і застромив у камінь. Меч ввігнався в скелю, як у віск, а з-під меча задзюрчала кров.

      Гетьман тихою ходою виступив уперед, і козаки розступились на обидва боки. Гетьман був вищий