Запорожці. Іван Нечуй-Левицький

гаями, лужками, садками, виноградом. Між зеленою травою цвіли всякі квітки.

      Карпо бачив під самою скелею, де він лежав, пишний рожевий кущ, чув навіть пахощі од рож і васильків. Зверху, з-під водяної стелі, понавішувалось на скелі латаття з широким листом, з білими й жовтими квітками, висіло купами дрібне, як пух, зелене підводне зілля… Скрізь світило сонце через водяну стелю, але той світ був тихий і разом ясний. Краса того місця так причарувала Карпа, що вся його жизнь, змалку й до парубоцтва, здалась йому якимсь сном. Йому хотілось тільки дивитись то на сади, то на скелі, то на кришталеву стелю, синю од синього неба, а часом блискучу, як цвіт веселки.

      Придивляється Карпо вниз, аж попід гаями неначе ростуть купи високих червоних та синіх квіток. Придивляється він лучче, аж ті квітки ворушаться: то були люде. Два чоловіки йшли просто до того місця, де був Летючий. На їх були високі чорні шапки з червоними верхами, сині кунтуші з рукавами на одкид.

      – А чого ти, хлопче, заліз туди, куди тобі не годилось би лізти? – спитали вони в Карпа. – Хто ж ти такий? Що ти за людина?

      – Я… – почав Карпо та й не доказав, бо забувся, як його звали.

      – Злазь до нас!

      – Нема кудою злізти! Бо скеля крута, як стіна! – крикнув Карпо і почув, що його голос зовсім змінився: став дзвінкий, рівний, голосний. Карпо заговорив, неначе пісню заспівав.

      – Скакай, не бійся! – крикнули ті люде до Карпа.

      Карпо скочив і зараз почув, що він тихесенько спускається на землю, як обережна птиця спускається з неба на дерево. Ті люде піддержали його за руки й постановили на траву. Карпо глянув на тих людей і трохи злякався, і здивувався, і замилувався. Такі вони були високі, рівні, дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами.

      – Еге, ти, хлопче, з України! – промовив один з їх, і голос його розсипався між скелями, як весняний перший грім.

      – З України, – тихо обізвався Карпо.

      – Чи вже ж тепер на Україні стали такі маленькі та мізерні люде, як осе ти? – спитав один чоловік, і обидва вони якось жалібно усміхнулись. Карпо, глянувши на їх несказанну красу, трохи опам'ятувався і став сміливіший.

      – Отакі, як бачите! – промовив він.

      – Хто ж ти такий, хлопчику? – спитали вони.

      – Я лоцман на порогах… Летючий на прізвище… – сказав Карпо, а ймення свого все-таки не пригадав.

      – Правда, ти розбив байдака?

      – Правда, – промовив Карпо, і та гірка правда прийшла йому на пам'ять, як дуже давній, бог зна колишній сон.

      – Ходи ж з нами, – сказали ті люде й повели Карпа далі, ставши по обидва боки.

      – Як же тобі здалося в нашому краю? Чи гарна наша сторона? – спитали вони.

      Карпо тільки глянув на ту стелю, де сонце раз по раз блищало, як блискавка, всіми цвітами, й затулив очі рукою.

      – А знаєш, хлопчику, хто ми? – спитали вони в Карпа.

      Карпо тільки глянув на їх чорні очі і великі шовкові вуси.

      – Ми козаки-запорожці. Чи ти чув що про запорожців?

      – Чув,