До зірок. Фрэнсис Скотт Фицджеральд

власного голосу й безперервних глухих ударів човна по дерев’яних берегах, лунала лише тиха ніч. Він, навіть не глянувши, зрозумів, що Ріплі вдалося обійняти дівчину.

      Їх винесло в багряну заграву: це була сцена пекла зі злорадними демонами й грізними язиками паперового полум’я; тут він розгледів, що Елвуд та його дівчина сидять, притулившись щокою до щоки. Потім знову підкралася темрява, з якої доносився лишень ласкавий хлюпіт води та спів того ж хору. Якийсь час Безіл вдавав, нібито захоплений щебетом тієї капели: він намагався докричатися до співаків, пускаючи двозначні репліки на тему близькості. Тоді він зробив грандіозне відкриття: шаланду можна розгойдувати. Безіл тішився цією убогою розвагою, допоки лютий Елвуд Лімінг не обурився й не зарепетував:

      – Гей! Що ти в біса робиш?

      Урешті-решт, вони причалили біля виходу, і обидві парочки розімкнули обійми. Безіл понуро зістрибнув на берег.

      – Дайте нам ще кілька квитків, – гаркнув Ріплі. – Ми хочемо ще!

      – Без мене, – протягнув Безіл з ідеально вдаваною байдужістю. – Я маю вже йти.

      Ріплі переможно зареготав. Дівчата захихотіли у від- повідь.

      – Ну, бувай, крихітко, – глузливо вигукнув Ріплі.

      – Стули пащеку! Бувай, Елвуде.

      – Бувай, Безіле.

      Човен йшов на другий заплив, руки знову торкнулися дівочих плечей.

      – Бувай, крихітко!

      – Бувай, здоровило! – заволав Безіл. – Де ти штани поцупив? Га? Де штани поцупив?

      Та човен вже проковтнула темна паща тунелю, залишивши позаду відлуння принизливого реготу Ріплі.

      II

      У всі часи хлопчакам хочеться якомога швидше стати дорослими. Причина цього криється в тому, що своє невдоволення заборонами, котрі отруюють життя молодих, вони, часом, висловлюють вголос, тоді як радісні періоди дитинства, які їх цілком влаштовують, мають своє вираження у вчинках, а не словах. І Безілу іноді хотілося бути трохи старшим, але тільки «трохи» – не більше. Раніше проблема довгих штанів не видавалася йому такою суттєвою: одягти їх він, либонь, і мріяв, але цей предмет гардеробу не мав такого романтичного значення, як, скажімо, футбольна або офіцерська форма, чи навіть шовковий циліндр й пелерина, в яких ночами шляхетні грабіжники крадькома виходили на вулиці Нью-Йорка.

      Та, коли наступного ранку сон випустив його зі своїх лабетів, мрія про довгі штани стала питанням життя і смерті. Без штанів від нього відгородилися його однолітки, глузував товариш, який раніше слідом ходив. Якщо напередодні ввечері якісь «пулярки» віддали перевагу Ріплі, а не йому, – це не біда, проте Безіла вирізняв неприборканий змагальний дух, він не міг стерпіти, що змушений битися однією рукою, коли тієї миті друга скута у нього за спиною. А от схожа ситуація могла б виникнути й у школі, – від цього хлопець картався б ще більше. Зі станом неабиякого душевного сум’яття Безіл під час сніданку звернувся до матері.