Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

тобі таке сказав?

      – Генеральний секретар.

      – Неймовірно!

      – Маджите, я розповім тобі все під час обіду. Проте вже зараз скажу тобі, що ти мусиш знайти когось іншого, хто замінить мене у грі в бридж у неділю.

      – Що ти таке кажеш, Таріку?

      – У неділю мене не буде в Анкарі.

      – Сподіваюся, нічого серйозного не трапилось. Inşallah[1], у родині ніхто не помер чи не захворів?

      – Ні, ні, слава Аллаху.

      – Найбільше твоя відсутність розчарує Сабіху.

      Спускаючись сходами, двоє співробітників продовжували розмову.

      – Коли Сабіха-ханим дізнається, де я буду, вона дуже зрадіє за мене.

      Маджит несподівано зупинився і поглянув Таріку просто в обличчя:

      – Ти часом не хочеш сказати, що одружуєшся?

      – Я говорю про призначення за кордон, Маджите. Мене щойно призначили другим секретарем у Парижі.

      – А, це!

      – То ти знав?

      – Я знав, що це обговорювалося. Стосовно того, що ти впораєшся з роботою, питань не було, але була проб лема з мовою. Міністр запитав мене про твій прогрес у французькій. Я розповів йому про уроки на вихідних і про мовну практику із Сабіхою.

      – Так, про це він мені теж говорив. Сказав, що все гаразд, і я можу покращити французьку, коли приїду туди.

      – Згоден. Ти – один із найрозумніших юнаків міністерства, друже. Я дуже радий за тебе. Але це окупована територія, небезпечна.

      – Так, звісно. Саме тому вони віддають перевагу неодруженому.

      Маджит поклав руку на Тарікове плече.

      – Вітаю, – сказав він. – Я впевнений, що все тобі вдасться. Сабіха буде рада, але й шкодуватиме також. Ти знаєш, як вона цінує вашу дружбу. Коли їдеш?

      – Очевидно, я мушу їхати негайно. Я планував відвідати сім’ю в Малатьї у період свят, та цього не буде. Не знаю, коли я побачу їх знову. Зайве казати, що я мушу прийти і попрощатися із Сабіхою-ханим. Мабуть, вона захоче передати дещо зі мною своїй сестрі.

      Маджит намагався приховати своє здивування тим, що Сабіха розповіла Таріку таємницю, яку приховувала від усіх в Анкарі.

      – Ходімо. Поведу тебе у свій улюблений ресторан «Карпіч» на прощальний обід.

      – Спасибі, Маджите, – сказав Тарік. Вираз здивування на його обличчі починав перетворюватися на стурбованість майбутнім, із вкрапленнями гордості.

* * *

      У Сабіхи й справді були змішані почуття щодо призначення Таріка. З одного боку, вона втрачала свого близького, надійного друга; з іншого, жінка сподівалася, що Тарікове перебування у Парижі буде корисним для Сельви. За потреби Сельва та її дитина зможуть принаймні шукати прихистку в посольстві. Тарік зможе допомогти і Рафо, якщо виникне необхідність. Коли вони говорили про це, прощаючись, Маджит мимохіть нагадав, що Тарік збирався у Париж, а Сельва із сім’єю була у Марселі.

      – Не турбуйся про це, – сказав Тарік. – Я впевнений, що зможу зв’язатися з ними. Зателефоную їм, щойно прибуду до Парижа.

      Коли Сабіха вийшла на кухню по чай, Маджит звернувся до Таріка з попередженням.

      – Будь

1

Сподіваюся (тур.). – Тут і далі прим. перекл.