Музика води. Том Бойл

відра нечистот із вікон другого та третього поверхів. «Стережись кавелика!» – кричала покоївка, і його темний згусток одразу ж описував дугу над тротуаром, шльопався на дорогу, а вже звідти дюйм за дюймом сповзав у зловонну канаву. Таке, звичайно ж, завдавало незручностей перехожому, який, може, й так уже кульгав чи обтріпувався, звалившись у відкритий погріб або наткнувшись на скаженого пса, які тисячами бродили містом, де тільки заманеться. Ну а на додачу ці рови ще й без кінця-краю закупорювалися від кінських кізяків, «свинячих вух» у найширшому розумінні[46] та інших тельбухів, тож стічні води темними потоками шурували назад, де й парували болотами – а отже, пішохід не тільки брів по кісточки в людських фекаліях, але й опинявся перед необхідністю ухилятися від летючого лайна, якому колеса проїжджих карет правили за вентилятори.

      Оскільки на вулицях було аж так неприємно, заможні люди завели собі звичку пересуватися Лондоном у кареті або у портшезі. Останній особливо добре підходив для своїх місця та часу, оскільки забезпечував комфорт і захист представникам привілейованих класів, а певній кількості голодних мас давав сякі-такі засоби до існування. Він складався із закритого сидіння, встановленого на двох паралельних жердинах. Їх завдавали собі на плечі носії – один попереду, другий позаду. Ці бідолахи, жертви інбридингу, із заячими губами та неправильної форми головами, заробляли по кілька пенні, а леді, яка вибиралася в гості на чашечку чаю, отримувала змогу прибути туди без розводів гівна на спідницях. З якого боку не глянь – самі вигоди. Але в портшеза була й іще одна перевага: кожен, хто опинявся всередині, ставав непомітним. Просто опусти занавіски – і поглядай собі назовні крізь шпарини. Тобі видно, а тебе – зась.

      То який же спосіб пересування може краще придатися для невидимки?

      Балада Джека Голла

      З поганим передчуттям проводжає поглядом Нед кістляві плечі та пласку в потилиці голову Бойлза, що зникають у натовпі. Він крадькома озирається довкола, почуваючись голим і вразливим, мовби краб без панцира. І помічає далі по вулиці стоянку портшезів. Тож шкандибає до передніх нош, тицяє носієві монетку та зникає всередині. Опускаються занавіски. Темно, наче в утробі. У Неда в голові проносяться прожекти, комбінації та контркомбінації. Він сам дивується тому, що наказує. «Монмут-стрит, – велить він. – Магазин поношеного одягу “У Роуз”».

      Магазин поношеного одягу «У Роуз» – це крамничка лахмітниці, що спеціалізується на жіночих туалетах і має найкращі рекомендації від Масної Саллі («У неї там наймодніший товар за найнижчими цінами, у тої Роуз»). Один із дюжини тих копійчаних «бутиків» тандитниць, що рясно понатикані в межах двох кварталів і всі як один обслуговують покоївок заможних сімей (ті продають), дружин небагатих містян (ці купують) та бідноту (вона заходить просто повитріщатися). Немиті арочні вікна-вітрини завалені купами фасонистого мотлоху: кринолінами, капелюшками та корсетами на

46

Гра слів: pig’s ear – досл. «свиняче вухо», може також означати «(сленг кокні) пиво» (тут, очевидно, в сенсі «відходи пивоваріння») та «дещо абияк зроблене, результат роботи партача», що його лише «закинути й плюнути».