Музика води. Том Бойл

ремаркою, Дессауд розтинає повітря змахом свого титанічного клинка. Його вуста кривить щось на кшталт посмішки. Мунґо сідає на коня.

      За годину по тому й за багато миль від дороги на Бамбарру трійко вершників спускаються по кам’янистому плато, заваленому рештками антилоп-ориксів та бушбоків, як раптом рука Джонсона сягає під тогу, вихоплює звідти посріблений дуельний пістоль і стріляє у ліве око Дессаудового скакуна. Кінь здиблюється, трясучи з боку в бік головою, немовби старається, щоби відклало у вухах, і падає, приваливши Верховного шакала. «Вшиваймося!» – волає Джонсон, нестямно шмагаючи по крупу свого віслюка, доки візир Алі вибирається з-під мертвого жеребця. Мандрівника не треба просити двічі. Він глибоко вганяє п’яти у боки Росінанта, і тварина зривається в неохочий галоп, від якого її легені здіймаються, наче ковальські міхи, що налиті водою. А між тим Дессауд скидає джубу й сандалії, розминається, разів чотири-п’ять нагнувшись, і кидається їм навздогін, стискаючи в зубах ятагана.

      Джонсон трюхає по камінню на незграбному віслюкові, а Мунґо примушує спотикливу шкапу викладатись на всі сто. Попереду суцільна рівнина, втикана чагарником. Позаду – Дессауд, який бере бар’єри не гірше від леопарда. «Якщо пер-р-ретнемо рівн-н-нину – в-в-врят-т-туємось!» – кричить товмач. Мунґо тримається й молиться. Дессауд не більш як за двадцять кроків від них і мчить, як скажений. Десять, п’ять – але ось під копитами загримотіла рівна, втрамбована й заклякла земля, і вони починають відриватись від нього. Той спершу відстає на двадцять футів, далі на п’ятдесят[42], і мандрівник потроху збадьорюється. Але Джонсон виглядає занепокоєним.

      – Звідки така похмурість? – гукає Мунґо.

      – А ви бачите, як розмірено біжить та худобина?

      Дослідник озирається через плече. Наразі Дессауд відстав замало не на сотню ярдів. Його обличчя зосереджене, а очі палають незгасимим вогнем. Голий та обліплений м’язами, наче статуя, той мчить, пересилюючи своє серце й легені, переборюючи сонце й рівнину.

      – То й що?

      – Він наздожене нас – от що.

      Шкапа дослідника перемикає передачу й переходить із легкого галопу на клус, хитливо переступаючи з одної кульгавої ноги на іншу, від чого сакви гримотять, неначе маракаси. Віслюк витягує шию, силкуючись гризонути Джонсона за коліно. Мунґо зненацька відчуває занепокоєння.

      – Не сміши, – гороїжиться він. – Ми – вéрхи.

      Вони мовчки трюхають далі. Дессауд вимахує руками, стабільно тримаючись за сто ярдів від них. А сонце, звісна річ, пече, мов тільки-но розкочегарена плавильна піч.

      Джонсон зводить на дослідника примружені очі, у яких проглядають страждання та сум.

      – Хочете сказати, ніби ніколи не чули історій про цього психа?

      – І-го-го-го-о-о, – видобуває кінь, уповільнюючись до жвавого кроку. Віслюк, погойдуючись, дибає поруч нього, довгі вуха посмикуються.

      – Ні, – відказує Мунґо, і в нього в паху щось стискається. – Не чув жодної.

42

~ 6 і 15 м.