Вітер у замкову шпарину. Темна вежа IV (продовження). Стивен Кинг

на рукаві. Жінки затягували волосся чорними сітками. І так тривало ще півроку по тому, як зійшла в могилу Ґабріела Дескейн.

      Я привітав його, приклавши кулак до чола. Він не підвів погляду від паперів, що лежали на столі, та я знав, що він помітив. Мій батько помічав усе, дуже добре помічав. Тож я чекав. Він кілька разів підписав папери своїм іменем, а вітер усе свистів і каркали на подвір’ї ворони. Камін вдивлявся у кімнату мертвим оком. Батько нечасто наказував його розпалити, навіть у найхолодніші дні.

      Нарешті він подивився на мене.

      – Роланде, як Корт? Як твій колишній учитель? Ти мусиш це знати, бо мені доповіли, що ти багато часу проводиш у нього в хатині, годуєш його і таке інше.

      – Бувають дні, коли він мене впізнає, – сказав я. – Але найчастіше не розуміє, хто я. Він ще трохи бачить одним оком. Та друге… – Я не мав потреби закінчувати речення. Другого ока не було. Його виклював мій сокол, Давид, коли я проходив випробування на мужність. Корт, своєю чергою, відібрав у Давида життя, проте то була його остання жертва.

      – Я знаю, що сталося з іншим його оком. Ти справді його годуєш?

      – Так, батьку, годую.

      – І прибираєш, коли він ходить під себе?

      Я стояв перед його письмовим столом, наче винуватий учень, якого викликав учитель, і саме так почувався. Але скільки винуватих учнів убивали рідних матерів?

      – Відповідай мені, Роланде. Я не лише твій батько, а й твій дін. Наказую тобі відповісти.

      – Інколи. – Насправді то не була брехня. Іноді я міняв йому брудні підгузки тричі й чотири рази на день, а в хороші дні – лише раз чи взагалі не міняв. З моєю допомогою він міг дійти до нужника, якщо згадував, що йому потрібно сходити.

      – Хіба до нього не приходять білі аммі?

      – Я їх відіслав, – сказав я.

      Батько глянув на мене з неприхованою цікавістю. Я вдивлявся в його обличчя, шукаючи на ньому презирства (і почасти хотів його побачити), але не знайшов.

      – Хіба я виховував тебе для зброї, щоб ти міг стати аммі й няньчитися зі старим інвалідом?

      Почувши це, я відчув, як у мені спалахує гнів. Корт виростив цілий мойт хлопців у дусі й традиціях Ельда та револьвера. Тих, хто був нічого не вартий, він переміг у змаганні й відправив на захід без зброї, лише з тим, що лишилося від їхніх мізків. А потім, у Крессії та ще віддаленіших місцинах охоплених анархією королівств, багато тих скалічених хлопців приєдналися до Фарсона, Доброго чоловіка. Який згодом зруйнує все, за що боровся і що захищав рід мого батька. І вже Фарсон їх озброїв. У нього була зброя і були свої плани.

      – Батьку, а ти б його викинув на звалище? Такою була б його нагорода за всі ці роки відданої служби? А хто буде наступний? Ванней?

      – Нізащо в житті, й ти це знаєш. Але що зроблено, те зроблено, Роланде, це ти теж знаєш. І панькаєшся ти з ним не від любові. Визнай це.

      – Я панькаюся з ним з поваги!

      – Якби річ була тільки в повазі, я думаю, ти б його навідував і читав йому вголос – бо читаєш ти добре, твоя мати завжди це казала і щодо цього казала правду, – але ти б не міняв йому пелюшок.