4 3 2 1. Пол Остер

свого друга й майбутнього чоловіка, Френсі додала: «Гері вважає, що Америка збожеволіла».

      Ця розмова стала для Фергюсона мов несподіваний удар в груди, і він відчув себе таким переляканим та безпорадним, як і тоді, коли його пальці зісковзнули з гілки і він полетів донизу з дерева; то було моторошне відчуття безпомічності, коли довкола й внизу – одне лише повітря, і немає ані матері, ані батька, ані Бога, немає нічого, окрім абсолютної порожнечі та його тіла, яке летить до землі, а в голові у того тіла один лише страх, страх того, що станеться, коли він вдариться об землю. Його батьки ніколи не говорили з ним про речі на кшталт страти Розенбергів, вони захищали його від атомних бомб, смертельних ворогів та підсмажених дорослих людей, і тому те, що вихлюпнула Френсі в одному грандіозному виливі емоцій та обурення, застукало Фергюсона зненацька, радше не як удар в груди, а як щось більше схоже на те, що сталося в одному з мультфільмів, які він дивився по телевізору: то було наче з вікна десятого поверху на голову йому впав залізний сейф. Геп! Одна п’ятихвилинна розмова з кузиною Френсі – і все пішло шкереберть. Виявилося, що за вікнами його кімнати був величезний світ, світ з бомбами, війнами та електричними стільцями, а він про той світ майже нічого не знав. Він був телепнем, таким безпорадним телепнем, що йому стало за себе страшенно соромно. Він почувався таким собі малолітнім ідіотом, присутнім, але непомітним, предметом, який займав певну частину простору так само, як стілець чи, скажімо, ліжко; він був недоумкуватим нулем, і якщо він збирається це змінити, то йому доведеться починати негайно. Міс Лундквіст сказала його дитсадківській групі, що вони навчаться читати й писати у першому класі, що не має сенсу підганяти події і що всі вони розумово будуть готовими розпочати навчання наступного року, але Фергюсон вже не міг чекати до наступного року, він мав розпочати зараз, щоби не приректи себе на іще одне літо невігластва, бо, виснував він, читання й писання було лише першим кроком, єдиним кроком, який він був у змозі зробити як особа вкрай незначна, а якщо у світі існувала несправедливість, з якою він всерйоз вирішив боротися, то згодом неодмінно має з’явитися якась людина й запропонувати йому свою допомогу.

      Під кінець тижня допомога надійшла у вигляді його бабці, яка приїхала до Вест-Оранджу в неділю разом з дідом і влаштувалася в сусідній спальні, збираючись погостити у них аж до кінця липня. За день до появи бабці Фергюсону видали милиці, які дали йому змогу більш-менш вільно пересуватися другим поверхом і усунули принизливу необхідність мочитися в пляшку з-під молока. Але про те, щоби самостійно спускатися на перший поверх, мови й досі не могло бути, бо подорож донизу сходами була аж надто небезпечною. Тому малого доводилося зносити туди на руках – іще один удар по його гідності, який йому доводилося зносити, мовчки закипаючи від обурення. Бабця була надто слабосилою, Ванда – надто маленькою, тому зносити його на перший поверх доводилося батьку або матері,