Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

на домівку, важко і болісно ревли. Деякі червоноармійці нарікали на Сталіна, були такі, що й проклинали: «Казав, “на враж’єй землє”, “малой кров’ю”». Тоді і я ще зовсім по-дитячому трохи засумнівався у Сталіну, саме за оце – за втечу з рідного дому, за поразку, за солдатську зневіру.

      Танки різали оточення на малі клини. Червоноармійці забивалися у ліски, байраки, німці ставили по краях лісу танки, кулемети, не випускали нікого. Якось ми їхали дорогою недалеко від лісу, й звідти раптом вирвався червоноармієць, щодуху кинувся до валки. Мати гукнула його, він скочив на передок нашого воза з клейончастою будкою, мати зірвала з голови мого брата кашкета, одягла на стрижену голову солдатика, накинула йому на плечі куфайку, тицьнула в руки віжки. А повз валку вже летіли на мотоциклі двоє німців, зиркали на вози. Вони не були впевнені, куди подівся втікач – праворуч дороги – жита, як море. Проїхали й повз нашого воза. Пам’ятаю: моє серце билося часто-часто.

      Відтак ми покинули валку, спробували вирватися самі. Їхали ми, й головиха за нами, три дні, хтось нам сказав, що отам, за лісом, є пором. Проїхали ліс, поминули лози і виїхали на луг. І раптом вибухи від снарядів, вочевидь били по нас. Мати спритно розвернула воза, а другий віз збився – пристяжний заступив постромки – став упоперек. Мати тицьнула віжки моєму брату: «Жени!», а сама виметнулася з воза, кинулася до іншого, розплутала коня, розвернула воза – й за нами. І влетіла в ліс слідом за нашим возом.

      Хоробрий був і брат. При нальотах ніколи не ховався, стояв, дивився в небо. Маленький, забитий війною, таким і лишився, пройшов її з сорок третього автоматником.

      …Ми вернулися до валки. Стояли під скиртою ще три дні. На шляху за горбом гуділо, там йшли німецькі війська. Якось обідньої пори загуділо дужче, через горб переповзли три танки, підповзли до нас. На броні – німці, засмаглі, в пилюці. Щось загелкотіли. Селяни стояли німі з переляку. «Вони просять молока», – сказала мати і кинулася до бідонів. Німці набрали молока, жартома запросили молодих дівчат з валки до себе на броню поїхати з ними на «Москав», зрештою кинули в стерню дві плитки шоколаду й рушили далі.

      «Що, діти, – сказала мати, – треба нам вертатися».

      Вернулися спочатку на хутір до родичів. Там жили мої двоюрідні брат Гриша і сестра Марія. Заходило на осінь, мати щоранку всіх нас виганяла в поле, де лежали вкляклі хліба. Гребли граблями, несли попінками-ряднинами, обмолочували на току. Носили з поля цукрові буряки, потім все те урвалося – німці оприлюднили суворий наказ на цей рахунок. Натомість мати ж, про що писав вище, прихистила ще й єврейську сім’ю, і якось все влагоджувала: жили дружно, без сварок, всі працювали. Слухався її й Гриша, хоч який був «некерований».

      Незабаром у селі сталася трагедія. Увечері з лісу прийшли партизани, щоб викопати у клуні в одного діда кулемет (хазяйновитий дідок запасся), до ранку не встигли, заночували, хтось виказав, вони проривалися і вбили німецького майора. Німці, як я вже оповідав, розстріляли