Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

не стала головою. Від голодної загибелі в тридцять третьому нас рятували подаровані батьками матері на весілля ікони в срібному окладі, мій батько викинув їх з хати, а мати підібрала й сховала. У тридцять третьому однесла в Торгсин й отримала кілька пудів борошна, круп, трохи жирів і цукру. Працювала на кількох роботах і ми таки вижили. Роботяща, як бджола і гостра, як бритва.

      Ми тоді вже жили в Ніжині – втекли туди від голоду, що насувався. Жили при родильному будинку. Мати там працювала водночас санітаркою, двірником, завгоспом. Ми з братом майже ніколи її не бачили. Увечері прибігала з каструлькою супу – її заробіток. Той суп теж рятував від голодної смерті. Сам я пам’ятаю голод погано, просто дуже хотілося їсти, я тинявся біля лікарняної кухні, й бувало, звідти вискочить кухарка й дасть мені млинця. Я сідав на довгій лавочці під акаціями й одщипував по крихті, весь час промовляючи: снідання, обідання, вечеря…

      Мати була особливо чутливою на кривду… Вбивали на базарі торговки безпритульного хлопчика за дрібну крадіжку, кинулася захищати, і її також побили до крові; помирало під парканом голодне дитя – принесла додому. По тому, через надмірну напругу, її розбив параліч, вона довго лежала нерухома, довго одужувала.

      Ми тоді жили в селі Обичів, де після закінчення педінституту вчителював батько. Обичів залишився у мене добрим спомином. Він стояв на Удаї, нині канаві, тоді Удай ще був річкою, прекрасною, весною він розливався і за ним бовванів гай, туди ми плавали на човнах по проліски (мене брали з собою старші хлопці), трохи пізніше – драти гнізда диких качок, влітку увесь день на Удаї купалися, ловили раки, рибу. Колись оце поїхав і жахнувся – немає Удаю, глибокий рівчак, на дні якого калюжа води. І це також сліди цивілізації нашого безголів’я. В Обичеві пішов до першого класу.

      У війну мати, я і мій старший брат евакуювалися з колгоспом, гнали на схід худобу. Плететься степом, здіймаючи куряву до неба, валка. Корови, овечки, коні – молодняк, лошаки. Ззаду на гарбах гойдаються мішки з відтопленим молоком – збивається на сир, молоко дівати нікуди, надоєне звечора у бідони, зранку виливається просто в стерню. Я трушуся на хребтині конячини – сідниці збив до струп’я, пролітає на лошакові мій старший брат, мати – доярка – править возом. Коли виїжджали з дому, дружині голови колгоспу запрягли племінних жеребців, моя ж мати вибрала робочих коненят, я вельми соромився, переживав за них – перед баскими огирями. Однак за пару днів жеребці вибилися із сил, а коненята тягнуть і тягнуть. Хрестаті літаки вгорі літають ніби у себе вдома, кулеметна черга або бомба, забиті одна-дві корови, коні на греблі, паніка – на пів дня (де ви, оспівані у бравурних піснях червонозоряні «соколи»). Знову літак з-за хмари, я щосили жену коня і падаю десь у житах. Мати не втікає, стоїть і дивиться в небо. Вона бідкається за мене: вб’ють, не знатимемо й де. Намагалася сховати мене під воза. Німці замкнули кільце під Лохвицею.

      Про війну в мене – безліч споминів.

      …Спускаємося ми в глибокий яр. Пройшли