Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

рити окопи – шістнадцятирічного сина, Григорія. У передвоєнні роки Гриша жив у нас, навчався у восьмому, дев’ятому класах середньої школи. Був це дуже міцний, кремезний парубійко, який завдавав немало клопотів учителям, але й мав надзвичайні музикальні здібності – грав на будь-якому знаному йому інструменті, йому доручили керувати музичним гуртком, він захопився, почав добре вчитися. Любив я його, і він мене… З огляду на нашу дружбу мене боялися зачіпати старші хлопці, навіть десятикласники. Бачу його усміхненим, хоч усмішка та якась насуплена, зі скрипкою в руках, з якої ллється то щемливе «Ой, не ходи Грицю» (дуже любив цю пісню, мов передчував свою долю), то жаркі законозисті «Гоп, мої гречаники». Обличчя – одухотворене, чуб як гай, сторчма – у нього ламалися найміцніші гребінці. Дужака сам, дужака був його батько – колгоспний шофер і мисливець. Два велетні в хаті, одного разу при мені посварилися, похапали сокири й порозбивали всі клітки з кролями, кролі розбіглися, розплодилися страшенно, «з’їли» весь хутір, вечорами обоє полювали на кролів, батько – з рушницею, яка набивалася з дула, син – з качалкою.

      Гриша, разом з іншими копачами, потрапив у полон до німецьких десантників, потім німці їх відпустили, він вернувся до свого села, у неділю пішов «на колодки» й там розповів, що бачив. У газетах писали, що німці худі, завошивлені, у дранті, голодні, він же бачив німців угодованих, в доброму обмундируванні, вони жерли шоколад і навіть йому дали одну плитку. Тієї ж ночі Гришу забрали. Наступного дня військовий трибунал військової частини, яка стояла у селі, у присутності його матері засудив Гришу до розстрілу за «антирадянську агітацію». У матері, Ольги, стався нервовий зрив, вона почала заговорюватися «Кров, кров, на синові кров» – з тими словами вийшла з трибуналу. Гришу таки взяв на поруки голова сільради, орденоносець, а Ольгу одвезли до психіатричної лікарні в Полтаву, відтак – край окупували німці і її слід загубився. Суворої зими сорок першого року моя мати та Гриша сліпою конячиною їздили до Полтави шукати її – не знайшли. Казали, що хворих постріляли німці. У той час моя мати, мій брат і я після невдалої евакуації проживали у них на хуторі.

      Весною розстріляли німці Гришу. Пам’ятаю, як пізньої осені сорок першого, коли підмерзлий степ дзвенів, наче бубон, він відкопав прихованого в городині карабіна, осідлав упійманого в степу, покинутого військовою частиною кавалерійського коня, одягнув шинелю і поїхав з дому (моя мати з братом у той час працювали в полі). Провернувся наступного ранку з коровою і трьома овечками. «Де ти взяв?» – запитав я його. «У степу німці переганяють худобу, вони сплять у хаті, я зв’язав двері, двічі вистрілив під вікнами, й оце пригнав. А що? Не пропадати ж з голоду». Ми всі перелякалися страшенно. «А бачив хто? А пустять по сліду собаку?» – моя мати. Корові я висмикнув у клуні, в соломі, сховок, овечок порізали й м’ясо сховали на горищі. Обійшлося.

      Усе це нам могло б коштувати значно дорожче, адже сидячи на хуторі, ми, водночас, переховували у себе єврейську