Нарцис і Ґольдмунд. Герман Гессе

собі закохатися, насолоджуватися приємним спогляданням цих красивих очей, близькістю цього квітучого, світлого, білявого створіння, він не міг дозволити цьому коханню бодай на мить стати чуттєвим. Бо якщо Ґольдмунд тільки відчував у собі покликання стати ченцем й аскетом і пожиттєво прагнути святості, то Нарцис був для такого життя дійсно призначений. І кохання дозволялося йому тільки в одній, найвищій формі. А в Ґольдмундове покликання стати аскетом Нарцис не вірив. Краще, ніж хтось інший, умів він читати людські душі, а тут, коли він любив, читав з особливою ясністю. Він бачив вдачу Ґольдмунда, яку, незважаючи на протилежність, щонайглибше розумів; бо вона була іншою, втраченою половиною його власної натури. Він бачив цю вдачу, вкриту твердою шкаралупою уявлень, помилок виховання, батьківських слів, і вже давно побачив усю нескладну таємницю цього молодого життя. Його завданням було розкрити цю таємницю її носієві, звільнити його від шкаралупи, повернути йому його справжню вдачу. Це буде нелегко, та найважчим було те, що це може призвести до втрати друга.

      Безмежно повільно просувався він до цієї мети. Минули місяці, доки стала можливою лише перша серйозна спроба глибокої розмови між ними. Настільки далекими були вони один одному, незважаючи на дружбу, такою великою була напруга між ними. Зрячий і сліпий, так і йшли собі поруч; і те, що сліпий не здогадувався про свою сліпоту, було полегшенням тільки для нього самого.

      Першу спробу Нарцис зробив, намагаючись довідатися про те переживання, яке підштовхнуло до нього у важку хвилину пригніченого хлопчика. Зробити це виявилося легше, ніж він сподівався. Ґольдмунд давно відчував потребу висповідатися про свої душевні муки тієї ночі; та не було нікого, крім настоятеля, до якого він відчував найбільше довіри, але настоятель не був його духівником. І коли Нарцис при нагоді нагадав другові про той перший початок їхнього єднання, обережно натякаючи на недомовки, він відверто сказав:

      – Шкода, що ти ще не висвячений і не можеш сповідати; я дуже хотів би звільнитися від цього в сповіді й понести покарання. Але своєму духівникові я не зміг про це розповісти.

      Обережно, хитро Нарцис просувався знайденою колією далі.

      – Пам’ятаєш, – спробував він нагадати, – той ранок, коли ти начебто захворів; ти ж не забув його, бо саме тоді ми стали друзями. Я часто згадую той випадок. Можливо, ти не зауважив, але я почувався тоді досить безпомічним.

      – Ти безпомічний?! – вигукнув друг здивовано. – Це я був безпомічним! Це я стояв там, затинався, не здатний вимовити жодного слова, доки не розплакався, як дитина! Тьху, мені досі за це соромно; я думав, що більше ніколи не зможу подивитися тобі у вічі. Бо ти побачив мене таким жалюгідно слабким!

      Нарцис продовжував намацувати далі.

      – Я розумію, – сказав він, – що тобі було неприємно. Такий міцний і хоробрий хлопець, як ти, й раптом розплакався перед чужим, та ще й перед учителем, це тобі справді не личило. Але тоді я дійсно