Гра в бісер. Герман Гессе

а в бісер»

      1925 року гамбурзьке видавництво «С. Фішер» опублікувало книжку Германа Гессе «Курортник». Книжка ця – не роман. У ній письменник розповідає про себе самого, про майже п’ятдесятирічного «курортника Гессе», що лікувався у швейцарському Бадені від ішіасу й розмірковував про життя. Він пробував вивести якесь середнє світовідчуття «ішіатика», проте воно вийшло особистим, індивідуальним, по-людському неповторним. І все-таки у цьому відчутті були типові елементи: воно стало несподіваним перетином координат зовнішнього світу.

      Всього за рік до гамбурзького видання Гессе вважав свою книжку таким інтимним твором, що опублікував її (під назвою «Psychologia Balnearia», або «Нотатки баденського курортника») власним коштом і малесеньким тиражем: для вузького кола друзів. А на старість признався, що давно вже вважає «Курортника» найкращим своїм твором.

      Найкращий він чи ні – щодо цього можливі різні думки. Але що «Курортник» – при всій своєрідності творчої манери – дуже характерний для Гессе, в цьому, мабуть, сумніватись не доводиться. Книжка написана приблизно посередині життєвого і творчого шляху митця – не сказавши про це ні слова прямо, він неначе і озну ирається на минуле, і заглядає в майбутнє, намагаючись осягнути себе всього, усвідомити як літературний феномен.

      «Якби я був музикантом, – зазначає він, – то міг би легко написати двоголосу мелодію, мелодію, що складалася б з двох ліній, з двох тональностей і нотних рядів, які відповідали б один одному, доповнювали б один одного, боролися б один з одним… Через те, що тільки в цьому й полягає для мене життя, в такому метанні між двома полюсами, в безперервному русі туди й сюди між двома основами світобудови. Я хотів би постійно захоплено розкривати благословенну барвистість світу і так само постійно нагадувати, що в основі цієї барвистості лежить єдність; я хотів би постійно з’ясовувати, що прекрасне і потворне, світло і пітьма, гріх і святість завжди тільки на одну мить постають як протилежності, що вони безперервно переходять одне в одне.

      …Прихилити полюси життя один до одного, записати на папері двоголосся мелодії життя мені не вдається ніколи. І все-таки я буду йти за невиразним внутрішнім наказом і знову й знову зважуватись на такі спроби. Це і є та пружина, що рухає мій годинник».

      Як Гессе не вдавалося прихилити один до одного полюси життя, так і інтерпретаторам навряд чи вдалося б його самого – письменника, що творив понад шістдесят років, що написав стільки романів, оповідань, віршів, статей, подорожніх нарисів – укласти в прокрустове ложе єдиної формули. А проте формула, яку знайшов письменник, досить містка, щоб вмістити головну, характерну особливість автора «Кнульпа» (1915), «Сіддхартхи» (1922), «Степового вовка» (1927), «Нарциса і ґольдмунда» (1930), «Гри в бісер» (1943).

      Здавалося б, нічого незвичайного тут немає: Гессе – діалектик, хай навіть вкрай нестійкий, але дуже впертий. Томас Манн, наприклад, також був діалектиком і також намагався прихилити один до одного полюси життя. Інакше кажучи, Манн наполягав на зближенні, на синтезі таких протилежностей, як інстинкт і розум, природа й дух, і бачив, що він обрав шлях, близький Гессе: «У нього є речі (чому б мені й не сказати цього), такі, як «Курортник» чи навіть багато чого у «Грі в бісер», особливо великий вступ до роману, які я читаю і сприймаю, наче їх написав я сам». Водночас Манн усвідомлював, що «наші шляхи досить чітко відокремлені один від одного і проходять один від одного на деякій відстані». Маннівський «пафос середини» мав на увазі не тільки зближення, злиття протиріч, а й здійснення цього десь на «нічиїй землі». Тим самим йшлося про заспокоєння, згладжування, а може, і своєрідний компроміс. Манн прагнув цільності буття і задля цього готовий був на певні жертви. Гессе також прагнув цільності, проте на жертви не йшов. Його синтез не виключав граничного напруження антиномій, розламу між складовими частинами цілого, їхньої антагоністичної сутички.

      На сторінках того ж таки «Курортника» він заявляє одному з сусідів по табльдоту під час бурхливої, але, як потім з’ясовується, уявної розмови: «Лихо моє, бачите, в тому, що я постійно сам собі суперечу». Так і було з ним – і в книжках, і в житті; так воно й було і часом дуже бентежило не тільки недосвідчених читачів, а й прискіпливих дослідників, добре ознайомлених з його творчістю, пильних біографів. У деякому розумінні доля Гессе-письменника і Гессе-людини парадоксальна.

      Він народився 2 липня 1877 року у швабському містечку Кальві – середньовічному, патріархальному, музейному містечку, що нагадувало декорацію до вистави якоїсь давньонімецької казки. І Кальв так назавжди й лишився для нього найкращим місцем у світі. Гессе зростав в атмосфері зичливої суворості, ясної доброзвичайності, твердих переконань. Його дід по матері і його батько – вихідці з Прибалтики, колись підданій Російській імперії – були пієтистськими проповідниками, якийсь час навіть місіонерами в Індії. Внукові й синові була приготовлена приблизно та сама стежка: він жив в інтернаті при місії, навчався в латинській школі і, успішно склавши так званий «земельний іспит», вступив стипендіатом до Маульброннської духовної семінарії. Старий монастир, де за часів його дитинства містились семінарські класи, потім не раз приваблював Гессе, ставав місцем дії його повістей