Метафізика. Аристотель

протилежне, або в скількох значеннях воно мовиться? І те саме стосується інших таких питань. Оскільки ж це є стани єдиного як єдиного і сущого як сущого самих по собі, а не як чисел, або ліній, або вогню, то очевидно, що справа цієї науки пізнати і що вони таке, і їхні випадкові властивості. І помилка тих, хто їх вивчає, не в тому, що вони розглядають їх не з точки зору філософії, а в тому, що вони не розуміють, що сутність [10] передує всім властивостям. Адже і числу як числу притаманні властивості, як-от непарність і парність, сумірність і рівність, надлишок і нестача, причому ці властивості притаманні числам самим по собі та у відносинах одне до одного. І так само тілу, нерухомому й тому, що рухається, що не має ваги й має вагу, [15] притаманні свої особливі властивості. Отож і сущому як сущому притаманні певні свої властивості, – стосовно них філософу й належить дослідити істину.

      Доказом того є те, що діалектики й софісти надягають машкару філософа. Адже софістика є лише позірна мудрість, а діалектики [20] розмислюють про все, натомість спільним для всього є суще, а розмислюють вони про це вочевидь тому, що це є властивим філософії. Адже софістика й діалектика обертаються навкруг того самого роду речей, що філософія, але вона відрізняється від діалектики – способом застосування розуму, від софістики – життєвими прагненнями. Діалектика намагається дослідити те, що філософія знає, софістика лише удає із себе філософію, але насправді не є такою.

      Далі, із протилежностей другою є втрата, і всі протилежності зводяться до сущого й не-сущого, єдиного й множини, як-от спокій – до єдиного, рух – до множини. Натомість майже всі мислителі одностайні в тому, що суще та сутність [30] складаються з протилежностей; принаймні всі називають началами протилежності: одні – непарне і парне[48], другі – тепле і холодне[49], треті – межу і необмежене[50], четверті – любов і розбрат[51]. Схоже, що й інші протилежності зводяться до єдиного й множини (приймемо це як засновок), [1005a][1] а начала, прийняті іншими мислителями, повністю розпадаються на них як на роди. Отже, і з цього видно, що розглядати суще як суще є [справа] однієї науки. Адже все або є протилежностями, або походить від протилежностей, начала ж протилежностей – єдине [5] і множина. Вони є предметом однієї науки, незалежно від того, говориться про них у одному значенні чи ні (останнє, мабуть, і є насправді). Одначе якщо про єдине і говориться в багатьох значеннях, інші значення пов’язані з першим і так само протилежності; тому навіть якщо суще і єдине не є загальним і тотожним для всього або не існують як щось окреме – чого, мабуть, насправді нема, – все ж таки одні значення прямо стосуються одного, інші ж – опосередковано в певній послідовності. Тому не є справою геометра розглядати, що таке протилежне, досконале, єдине, суще, тотожне або інше, окрім як у вигляді засновку. Отже, ясно, що досліджувати суще як суще і властиве йому як сущому є предметом однієї науки і що [15] та сама наука вивчає не тільки сутності, але й те,

48

Піфагорійці.

49

Парменід.

50

Платоніки.

51

Емпедокл.