Знайти Атлантиду. Подорож у безодню. Ігор Курус

сорочку і краватку і з набитим книжками наплічником, він теж був частим відвідувачем бібліотек і музеїв, концертів і галерей. Нестор також переїхав до Києва, сам був родом з Дніпра. І хоча він не так переймався за оцінки, як Катя, адже батьки оплатили його навчання на контрактному відділенні, але йому таки подобалося вчитися, а особливо цікавою була для нього історія, тому він відвідував бібліотеки і намагався цікавитися усім, що було пов’язано з минувшиною України. І хоча однокурсники могли трохи не ображаючи пожартувати з нього, але ніколи не втрачали поваги, адже в будь-який час Нестор міг прийти на допомогу в навчанні. І хоча гроші у нього, як то кажуть, водилися, він не засиджувався в барах і не спускав їх на випивку та гулянки. Інколи навіть батько Нестора, який заробив свій капітал з продажів металобрухту, жартував із сина: «Чого ти вчепився у ці книжки? Дивись, я з трійками став людиною, а мій однокласник-відмінник Микола Нечуйвода сидить на ставці в школі і не може навіть з Дніпра виїхати, щоб подивитися світ! А ти живеш у центрі Дніпра, подорожуєш, уже в кількох країнах Європи був, вчишся у найкращому університеті!..» Та Нестор, відволікшись від читання і час від часу поправляючи на носі окуляри, починав переконувати батька, що часи змінюються і майбутнє за освіченими людьми, і взагалі просив не лізти в чуже життя… Адже хлопець уже будував свої плани, і, неабияк захопившись Києвом, будь-що хотів залишитися у столиці, подалі від батьків.

      Так от, Нестор і Катя товаришували. І хоча дівчина була вродливою але Несторове серце належало іншій – його викрав лихий Амур десь перед Новим роком, якраз під час зимової сесії, і воно досі невиліковно щеміло. Якось поспішаючи на черговий іспит, десь у коридорах того ж таки університету хлопець побачив незнайомку, яка згодом виявилася його однокурсницею. Так сталося, що до цієї миті він ніколи не бачив її на заняттях, проте лише один випдковий погляд лишив хлопця спокою й викликав якесь дивне, досі незнайоме відчуття…

      – Ну що – по каві? – запитала Нестора Катя.

      – Часу малувато… Але чому б і ні! – погодився хлопець. І вони швидко рушили до черги біля однієї з кавових машин…

      Помахуючи новою сумочкою від популярного французького кутюр’є, до пішохідного переходу, що веде від парку Шевченка до університету, самотньо йшла дівчина. Сьогодні вона була в задумі й зовсім не звертала уваги на навколишній світ, на юрбу студентів, які, мов горобці, то кучкувалися у зграйки, то розліталися у вільному просторі. Їй було байдуже і на всю ранкову метушню, і на густий запах кави, що заполонив простір майданчика Януса, хоча цей аромат пробуджував спрагу багатьох перехожих… Вона ж ішла ніби приречено, не звертаючи увагу на буденні дрібниці – поспішала на семінар.

      Юля була з родини багатих донецьких чиновників, які переїхали у столицю кілька років тому. Вродлива, довгонога, весела і дотепна темноволоса дівчина з карими очима. Її можна навіть назвати безтурботною, адже вона більше подорожувала, ніж відвідувала