Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

а потім ще й аличу, – мовив Спартак, приймаючи дорогоцінний предмет їхніх сперечань. – Почому вона купувала – точно не знаю. А цукор-пісок я приніс, то по сімдесят вісім копійок за пачку, як завжди.

      – Та годі вже тобі! Не цікавить мене все це, відчепися.

      – Ех-х-х!.. Я ж казав, що вам просто нудно самому вдома, отож і відволікаєте мене. А мама Гатя між тим чекає.

      – От поскаржусь твоїй мамі, що ти про політику патякаєш!..

      – Вас же треба було зупинити, – знизав плечима Спартак.

      – Та йди вже собі, неси тазик мамці!.. – махнув на нього рукою вкрай роздратований сусіда. – Хто там розбере, що тебе насправді цікавить і про що з тобою можна поговорити?..

      – Можна.

      – Що-що?

      Тепер у голосі Веніаміна Матвійовича прозвучало щире здивування.

      – Зі мною можна поговорити про те, що мене цікавить.

      – І що ж це, наприклад?..

      – Наприклад, як ви вважаєте, чи може вийти з мене письменник?

      – Хто-хто?!

      – Письменник. Людина, яка літературні твори пише.

      Тепер Веніамін Матвійович лише очима мовчки кліпав, геть розгубившись. Сказати, що запитання сусідського хлопчика його здивувало, – це нічого не сказати!.. Ну так, вміє він ошелешити, вміє.

      – То вийде чи ні?..

      – Якщо з тебе хтось і вийде, то лише «стукач», який пише доноси «конторським», – нарешті зібрався з думками Веніамін Матвійович.

      – А якщо серйозно?

      – Якщо серйозно… Кгм-м-м… Умгу… – сусіда переступив з ноги на ногу, пожував губами. – Якщо серйозно, то письменник повинен, насамперед, багато читати. А ти що зараз читаєш, піонере юний, голова чавунна?! «Казки народів СРСР» з картинками чи щось серйозніше?

      – Зараз я на середині другого тому «Графа Монте-Кристо», якщо вас це й справді цікавить. А далі хочу взятися за «Гойю» Фейхтвангера.

      – Що-що?! Ти в якому класі, піонере юний?..

      – У сьомому. Тільки не треба мене «головою чавунною» обзивати, бо я знов про політику почну.

      Веніамін Матвійович проковтнув грудку, що застрягла в горлянці. Далі спробував пригадати, що він читав у далекому повоєнному дитинстві, коли сам навчався у сьомому класі. «Граф Монте-Кристо» і «Гойя»… Ото піонери пішли!.. Але що ж йому відповісти?! Гм-м-м…

      – Не вийде з тебе письменника, – нарешті виніс вердикт сусіда. – Надто багато ти язиком ляпаєш, а такі патякала, як ти, довго не живуть.

      – Це те, що ви можете мені сказати?

      – Так, це саме воно. А тепер неси тазик своїй мамуні, патякало.

      – Дякую, – мовив хлопець. Але перш ніж переступити поріг квартири Різберґів, озирнувся до Веніаміна Матвійовича… і загадково посміхнувся.

* * *

      Справді, додому Спартак повертався задоволений. Зовсім не через те, що сусіда так і не дізнався про його головну таємницю. Не дізнався, що зразковий піонер і круглий відмінник-семикласник уже не один рік потроху збирає і запам’ятовує розповіді дорослих про Куренівську трагедію. У порівнянні із цим загальновідомі політичні анедоти видавалися дрібними «квіточками», отож про це не знав