Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко

Леонідом столика наблизилася одна з працівниць їдальні – молода миловида жіночка, яка зазвичай або сиділа на касі, або розливала по склянках чай з облупленого емальованого чайника чи зварений із сухофруктів компот, принесений з кухні у не менш облупленій каструлі. Судячи з суворого виразу обличчя, касирка перебувала явно не в захваті від поведінки зеленоокої дівчини, яка при її наближенні, не сказавши більше жодного слова, кинулася у прохід, що вів на кухню.

      – Отож-бо, – з переможним виглядом мовила жіночка і звернулася до борттехніка: – Чий це чайник розкокали?

      – Це мій, не переймайтеся, – поспіхом завірив він.

      – Скільки не проси постояльців не тягати посуд від нас у номери й назад, а все одно тягають! – зітхнула касирка. – Ну, що ж із вами поробиш?

      – Та не виносив я посуд звідси…

      – Збирай потім порожні тарілки й особливо склянки, де ви їх кидаєте!..

      – Повторюю, нічого я звідси не виносив. Це мій чайник для заварювання зеленого чаю.

      – У нас лише чорний чай, зеленого не тримаємо.

      – Отож я й заварюю…

      – Прибирай тепер за вами!

      Зрозумівши, що жіночку не переспорити, Леонід розсудливо замовк. Тоді касирка спитала:

      – Що моя дурепка вам тут наговорити встигла?

      – То це?..

      – Донька це моя, хто ж іще.

      – А-а-а… Ну-у-у… – борттехнік якось непевно знизав плечима.

      – То що ж?..

      – Та-а-а… Втішала, що буде у мене новий заварювальний чайник і… – він трохи подумав, перш ніж уточнити: – І-і-і… нібито й не зовсім втішала. Верзла якісь нісенітниці, не надто зрозумілі, тому я…

      – Що за нісенітниці?

      Він знову знизав плечима.

      – Ну, я ж їй задам! – касирка рішучо підібгала губи.

      – Навіщо ви так?

      – А щоб знала, як до відвідувачів чіплятися зі своїми вибриками!

      – Вона говорила дивні речі.

      Жіночка зміряла Леоніда оцінюючим поглядом, на півхвилини напружено замислилася й нарешті пояснила:

      – Не звертайте уваги на мою дурепку, будь ласка. Це все спадкове, через чоловіка мого, через Володю. Він циган, отож дочка надумала собі бозна-яких дурниць і тепер принагідно вдає із себе «справжню ворожку». До того ж ми з ним колись у театрі разом працювали, просто я кинула грати після пологів, тоді як мій Володя…

      – То вона циганка?! – не витримав борттехнік.

      – Лише наполовину. Але то все не варте уваги. Ті нісенітниці, що вона тут вам, мабуть, намолола, – плюньте й розітріть.

      – Але ж ви навіть не знаєте, про що вона говорила!..

      – І знати не хочу! Бо все це глупство, виїденого яйця не варте.

      Тут до їдальні увійшла прибиральниця зі шваброю, обмотаною драною ганчіркою, й заходилася згрібати попід стіну друзки чайника й розмоклі чаїнки. Леонід сходив до каси, приніс до столика склянку ледь теплого чорного чаю. Потім з меланхолійним виглядом доїв суп, поганяв по тарілці величезний шматок пшоняної каші, подряпав виделкою кулінарний шедевр, який в тутешній їдальні називався «хлібним»