Галицька сага. Тінь незалежності. Петро Лущик

чому вони полягають? – спокійно запитав фон Гуйн.

      – Українська Національна Рада уповноважила нас запропонувати панові наміснику передати Раді владу у столиці і в усьому коронному краї.

      «І ті туди ж!»

      – Спішу повідомити поважну делегацію, що перед вашим візитом я мав розмову з міністром-президентом Гайнріхом Ламмашем і отримав запевнення того, що Його імператорська величність і він сам роблять все, щоб втілити в життя маніфест, зміст якого вам, безумовно, відомий, – сказав намісник. – Але для цього декілька днів потрібно почекати.

      – Князь Чарторийський прибуває до Львова вже завтра – нагадав Кость Левицький.

      Карл фон Гуйн вже навіть перестав дивуватися такій обізнаності однієї з громад Галичини про дії іншої громади.

      – Князь отримає таку ж відповідь! – безапеляційно сказав він.

      Тон, з яким це було сказано, дав знати українським делегатам, що розмова закінчена і довше залишатися у цьому кабінеті даремно. Це підтвердив і сам його господар, повідомивши, що під час наступної розмови з Віднем, яка має відбутися незабаром, він безумовно отримає нові відомості щодо питання, котре хвилює всіх.

      Українські посли ґречно попрощалися і по одному залишили кабінет. Дорогою до карет вони мовчали, як і мовчали під час аудієнції у намісника. Лише коли розсілися у карети – Кость Левицький з отцем Стефановичем та Лонгином Цегельским в одну, а решта в іншу, – священник поцікавився:

      – І як це розуміти?

      – Пан намісник не сказав нам «так», – просто мовив Цегельський.

      – Але ми і не почули «ні»! – заперечив Левицький. – Не все втрачено!

      – Але нічого і не здобуто!

      – Потрібно скликати Національну Раду! – впевнено сказав Левицький. – І негайно! Повідомити про результати аудієнції у намісника і разом вирішити, як бути далі. Гадаю, варто все ж дочекатися звісток з Відня.

      Лонгин Цегельський задумливо подивився на будівлю порохової вежі.

      – Якщо, звичайно, намісник був з нами відвертим, – мовив він.

      Українська Національна Рада постала наступного дня після того, як у Львові було вивішено маніфест цісаря Карла Першого про право окремим народам мати своє правління. Серед сто п’ятдесяти членів Ради були представники Палати панів Райхсрату, Сеймові вірилісти, парламентські і сеймові посли, члени політичних партій, представники Буковинської Національної Ради, а також від повітів та міст. Головою Ради за пропозицією митрополита Шептицького було обрано Євгена Петрушевича, який оголосив опрацьований ним статут Української Національної Ради та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців.

      З ним Петрушевич і відбув до Відня.

      Зараз Національною Радою головує Кость Левицький, тому на ньому лежала вся відповідальність за події сьогоднішнього дня.

      Як виявилося, зібрати півтори сотні людей було не так вже і складно, тому вже біля шостої години вечора, коли на місто повільно опускалися ще несміливі сутінки, будинок на вулиці Театральній, що віднедавна стала носити