Гріхи батьків. Джеффри Арчер

спитав сусід.

      – Втеча, – відповів Гаррі не вагаючись.

      – Та ти що? – вразився Квінн. – Я утік від трьох дружин, але мене за це жодного разу не засудили.

      – Та я не дружину покинув, – сказав Гаррі, згадавши про Емму. – Я покинув Королівський флот.

      – І скільки тобі за таке припаяли?

      – Шість років…

      Квінн присвиснув крізь два зуби, що залишилися.

      – Чималенько. А хто був суддею?

      – Еткінс, – спохмурнів Гаррі.

      – Арні Еткінс? Тобі попався не той суддя. Якщо знову будеш судитись, переконайся, що маєш правильного суддю.

      – А я й не знав, що можна обирати суддю…

      – Пхе, ти не можеш, – сказав Квінн. – Проте є способи уникнути найгіршого.

      Гаррі уважніше поглянув на супутника, але не перебивав його.

      – Є кілька суддів, вони працюють почергово, і треба постаратись уникнути двох із них будь-що. Один – саме Арні Еткінс. Він полюбляє призначати довгострокові терміни.

      – А як його уникнути? – запитав Гаррі.

      – За моєї пам’яті Еткінс головував чотири рази за останні одинадцять років. Тож, якщо виникала загроза зустрічі з ним, я симулював епілептичний напад, і охоронці змушені були відвезти мене до судового лікаря, отак!

      – То ви – епілептик?

      – Тьху, – сплюнув Квінн. – Ти неуважно слухаєш.

      Голос бранця звучав роздратовано, і Гаррі замовк.

      – А коли мене відпускав лікар, мою справу вже передавали іншому судді…

      Гаррі здивовано засміявся.

      – Невже вам таке вдавалося?

      – Не завжди. Але якщо на варті пара новобранців, то з’являється шанс. Хоча такі хитрощі вдаються щораз важче. Та цього разу мені не довелося особливо турбуватись, бо я втрапив до судді Ріґана. А він ірландець, як і я, кажу про всяк випадок, якщо ти цього не помітив. Отож я сподівався, що він призначить землякові мінімальний термін…

      – А за що вас засудили? – поцікавився Гаррі.

      – Я кишеньковий злодій, – заявив Квінн, просто ніби він архітектор чи лікар. – Пасу перегони влітку та боксерські змагання узимку. Завжди простіше, коли лопухів рясно, – пояснив він. – Але останнім часом не дуже таланить, бо багато стюардів мене одразу впізнають. Тому довелося перебратися в метро й автовокзали. Там заробітки смішні, а ризик – великий…

      Гаррі хотів розпитати детальніше свого наставника і як старанний учень зосередився передовсім на питаннях, які допоможуть йому скласти вступний іспит. Слава Богу, що Квінн хоч не зосереджується на його акценті…

      – А куди ми їдемо? – поцікавився він.

      – Це буде Лейвенгем або Пірпойнт, – пояснив Квінн. – Усе залежить від того, куди при виїзді на автостраду ми завернемо: у дванадцятий поворот чи у чотирнадцятий.

      – А ви були там раніше?

      – В обох – по кілька разів, – похвалився Квінн. – Тож перш ніж ти запитаєш, чи існує туристичний путівник по в’язницях, – додав він глузливо, – Лейвенгему можна присвоїти одну зірку, а Пірпойнт давно пора закрити.

      – А