Останнє полювання. Жан-Кристоф Гранже

не дуже добре розумів, куди вони їдуть.

      – Філіпп Шюллер, – пояснила Івана, – мешкає у комуні, у центрі, що підпорядковується товариству Макса Планка – це аналог нашого Національного центру наукових досліджень. Ці вчені живуть у практично самодостатній спільноті. Їхні лабораторії працюють на сонячній енергії, вони вирощують власні городи й самі виробляють мило.

      – Клас.

      Ньєман не міг утриматися від глузливого тону, коли мова заходила про екологію та її захисників. Утім, він знав, що ці активісти мали рацію в тому, що стосується майбутнього.

      Ніби на підтвердження цієї думки, із краєвиду зникли будь-які ознаки цивілізації: ані найменшого стовпа, ані найменшої рукотворної споруди. Тепер усюди панувала природа, наче з висоти своєї крижаної байдужості.

      Ґрунтова дорога пішла вниз у напрямку невеличкого видолинка, де гніздилася купка ферм, яку оточував порослий диким виноградом мур.

      – Ти точно не помилилася адресою? – запитав він, усе більше розгублюючись. – Вони тут козиний сир виробляють чи що?

      – Не треба сарказму, Ньємане. Ці чуваки – люди з майбутнього.

      – Дивись, – зауважив він, – нас навіть вийшов зустріти один із семи гномів.

      Чоловік і справді мав бороду, як у гнома, і черевце, але що ближче він підходив, то чіткіше було видно, що він нормального людського зросту. Круглі окуляри, палиця в руці, радісний вираз на червоному обличчі – він і справді міг би належати до банди Білосніжки – напів-Розумник, напів-Веселун.

      – Пригальмуйте, – сказала Івана. – Це, мабуть, Шюллер. Я попереджала його про наш приїзд.

      Ньєман послухався і зупинився, порівнявшись із господарем, який чекав на них перед брамою муру.

      – Перепрошую, – сказав він, нахилившись до водійського вікна, – але на території хутора автівки заборонені.

      Він говорив ідеальною французькою, щонайбільше – з легким німецьким чи ельзаським акцентом.

      – Це заповідна зона, – додав він, а тоді, киваючи на квадратну, вкриту глиною ділянку землі, мовив: – Ось парковка.

      Виходячи з «вольво», Ньєман помітив, що сільські будинки, видимі з-за муру, і сам мур, а також численні скупчення дерев, що оточували хутір, складали по-японськи гармонійний сад: кольори, розташування, рівновага – усе здавалося навмисне продуманим так, щоб навіювати почуття безтурботності.

      Представившись, фліки пішли за Шюллером. Усе довкола сяяло зеленню: лишайник, папороть, кропива прикрашали своїми візерунками браму, і чимдалі сильнішав і так неслабкий запах гною. Дослідження майбутнього? Серйозно?

      У дворі недовірливість Ньємана тільки зросла: якісь жінки вручну прали білизну в цинкових тазах, якісь чоловіки возили тачками гній, інші, геть бородаті, сиділи за довгим дубовим столом і лущили горох…

      – Не вірте своїм очам, – сказав Шюллер, усміхаючись. – Наші вчені – одні з найкращих у Європі. Серед нас є навіть нобелівський лауреат!

      – Над чим конкретно ви працюєте? – скептично запитав Ньєман.

      – Біологія. Фізика. Генетика. Шукаємо вирішення екологічних