Останнє полювання. Жан-Кристоф Гранже

в цільному шматку слонової кості, з одного кінця загострені, а з другого – висічені так, щоб ідеально лежати в руці. Ньєман не знав, чи добре Івана лежала в обіймах своїх коханців, але не сумнівався, що вночі вона вміла ставати теплою і м’якою не гірше, ніж удень – твердою і холодною.

      Івана навчалася у Вищій національній школі поліції Канн-Еклюза. Під час першої переклички він неправильно вимовив її прізвище.

      Вона виправила його, проте відразу ж додала:

      – Але називайте мене, як вам завгодно.

      Це був не вияв увічливості, а навпаки, гордовита відповідь: вона ставила себе вище за такі примхи, вище за долю, вище за все.

      За наступні місяці він мав нагоду розгледіти її гостру вроду – високі вилиці, тонкі, ніби волосинки пензлика, брови. І цю руду копицю волосся, яка зачаровувала його й нагадувала, невідь-чому, сутінки на Ібісі, хіпарські вечірки, медитації під кислотою… Усе це він зазвичай зневажав, але думка про це, завдяки асоціаціям з Іваною, раптом почала йому подобатись.

      Насправді увесь цей процес зачарування не мав жодного значення. Ньєман намагався поглузувати сам із себе. Він удавав захват, але Івану знав давно – і знав, на що вона здатна. Вони обоє хотіли назавжди забути про їхню першу зустріч і почати з нуля.

      – А моя кава? – запитав він, повертаючи ключ запалювання.

      Вона кивнула на стаканчик у підставці для напоїв.

      – Шкідливо для здоров’я. Взяла вам трав’яний чай.

      Ньєман рушив з місця, буркочучи. Івана скрутилася калачиком на своєму сидінні й накинулася на салат із кіноа, озброївшись пластиковою виделкою. Коли вона сперлася ногами на приладну дошку з горіхового дерева, флік ледве не заволав, але стримався.

      Він ніколи не потерпів би такої наруги над його «вольво брейк» із боку будь-кого іншого, але Івана… Сам він умостився зручніше в своєму кріслі і сперся на кермо, а тоді втопив педаль газу в підлогу. Він почувався добре. Йому було радісно й легко поруч із цим дівчиськом, яке в свої тридцять два ще досі гризло нігті. Йому подобалося, коли вона поруч, подобався її запах, що нагадував аромат повітряного рису і був ближчий до дитячих кремів, ніж до парфумів фатальної жінки.

      Коли він обрав собі в напарники лейтенанта Івану Боґданович, ніхто його не зрозумів. Безперечно, дівчина мала всі необхідні якості, але… це була жінка. А всі знали, що Ньєман – старий мачо, трохи жінконенависник, запеклий фалократ. На його погляд, флік мав бути чоловіком, от і все.

      Ньємана забавляла ця репутація – цілковито хибна: його стосунки з жінками були набагато складніші. Він ніколи не був одружений, але не через зневагу чи байдужість. Радше через суміш поваги й остраху…

      Проте з Іваною довго думати не довелося. Вона поєднувала в собі найкращі риси для фліка – він уже сто років і близько не бачив чогось подібного. Її успіхи в Канн-Еклюзі говорили самі за себе, а служба в подальші роки не потребувала жодних коментарів. І добре, бо нікого іншого він і не взяв би.

      – Повертати сюди? – запитав Ньєман, побачивши знак із написом «Фрайбурґ».

      – Саме так, – сказала Івана,