Небезпека «Дому на околиці». Агата Кристи

було б цікаво, мадам, почути прізвища тих, у кого ви там зупинялися.

      – І з якої такої причини я повинна вам звітуватися? – холодно поцікавилася жінка.

      Пуаро вмить перетворився на живе втілення невинного здивування.

      – Тисяча вибачень, мадам. Моя поведінка була вкрай maladroite[43]. Я просто й сам маю друзів у Тевістоку, от і подумав, що ви, мабуть, зустрічали їх там… Б’юкенен їхнє прізвище…

      Місіс Райс похитала головою.

      – Ні, таких не пригадую. Не думаю, що ми могли зустрічатися. – Тепер її тон став навіть сердечним. – Давайте не будемо про якихось зануд. Розкажіть мені краще про Нік. Хто в неї стріляв? І чому?

      – Хто – не знаю. Поки що… – сказав на це мій друг. – Але я неодмінно довідаюся. О так, докопаюся, будьте певні. Я ж бо, знаєте, детектив. Мене звуть Еркюль Пуаро.

      – Уславлене ім’я.

      – Мадам аж надто люб’язна.

      Аж тут вона повільно протягнула:

      – Чого вам від мене треба?

      І цим, гадаю, здивувала нас обох. На таке запитання ми не чекали.

      – Я хочу попросити вас, мадам, наглянути за подругою.

      – Гаразд.

      – Це все.

      Мій друг підвівся, коротко кивнув, і ми повернулися за власний столик.

      – Пуаро, – сказав я, – чи не надто прямолінійно ви дієте?

      – Mon ami, а що мені залишається? Трохи, напевне, грубувато, зате ефективно. Я не можу ризикувати. А так принаймні чітко з’ясувалося одне.

      – І що ж?

      – У Тевістоку місіс Райс не було. І де ж вона пропадала? А, ну й нехай, дізнаюся! Від Еркюля Пуаро нічого не приховаєш! Дивіться, повернувся красунчик Лазарус. Тепер вона розповідає все йому. Так, кинув погляд у наш бік. А він розумний, цей субчик! Зауважте, яка форма голови. Ех, хотів би я знати…

      – Що? – спитав я, коли детектив замовк.

      – Те, що знатиму в понеділок, – додав він неясності.

      Я лише мовчки поглянув на Пуаро. А той зітхнув.

      – Куди поділася ваша допитливість, друже? У старі добрі часи…

      – Бувають такі задоволення, – холодно відрізав я, – якими вас краще не тішити.

      – Тобто…?

      – Як-от залишати мої запитання без відповіді.

      – Ah, ce malin[44].

      – Ще б пак.

      – Ну-ну, сильний мовчун, улюбленець романістів едвардіанської ери, – пробурмотів Пуаро.

      І його очі зблиснули колишнім вогником.

      Незабаром із нашим столиком порівнялася Нік. Залишивши партнера, вона підлетіла до нас, наче яскраво оперена пташка.

      – Танцюю на краю погибелі, – безтурботно кинула дівчина.

      – Що, мадемуазель, нове відчуття?

      – Так, досить приємне.

      І, махнувши рукою, знову пішла до танцю.

      – Краще б вона цього не казала, – повільно промовив я. – «Танцюю на краю погибелі» – не до душі мені такі слова.

      – Сам знаю. Бо вони недалекі від істини. Ця крихітка – справжня сміливиця. Так, у мужності їй не відмовиш. Але зараз, на жаль, не вона їй потрібна. Обережність, а не хоробрість, voilà ce qu’il nous faut![45]

      Назавтра

43

Безцеремонний (фр.).

44

Ах, ви ж проноза (фр.).

45

От що нам не завадило б (фр.).