Небезпека «Дому на околиці». Агата Кристи

[26]. Тоді ми відкидаємо таку можливість. І натомість поставимо інше запитання, як у кіно чи детективному романі: «Кому вигідна ваша смерть, мадемуазель?»

      – І гадки не маю, – промовила дівчина. – Тому-то все це й видається аж такою маячнею. Є, звісно, цей клятий старезний хлів, заставлений-перезаставлений до ручки та з дахом, що тече, на додачу, але в стрімчаку під ним ніяк не можуть критися поклади вугілля або ще чогось привабливого.

      – То, кажете, будинок заставлений, hein?[27]

      – Так. Мені довелося віддати його під заставу. Бачте, яка справа: два податки на спадщину та ще й ледь не поспіль. Шість років тому помер спершу дідусь, а затим невдовзі і брат. Це й стало, вважайте, останнім ударом по моєму фінансовому добробуту.

      – А ваш батько?

      – Він повернувся з війни інвалідом, а в дев’ятнадцятому захворів на пневмонію й помер. Матері не стало, коли я була ще малям. Ми тут жили з дідусем. Вони з батьком не надто ладнали (і це мене не дивує), тож тато визнав за зручніше збагрити мене йому, а сам подався блукати світом, нічим не обтяжений. Джеральд – так звали мого покійного брата – теж не ладнав зі Старим Ніком. Я, напевно, скажу вам, і сама б із ним не зжилася, якби народилася хлопчиком. Мене врятувало, що я дівчинка. От і чула, що я його «зменшена копія» й успадкувала «дідівський дух». – Вона розсміялася. – Гадаю, він був іще той старий гріховода, от тільки страшенний везунчик. В окру́зі ходили чутки, наче все, чого він торкався, відразу ж перетворювалося на золото. Але азартні ігри робили своє, і дідусь знову спускав усе дощенту. А після смерті не залишив майже нічого, крім ось цього будинку й землі. Коли він помер, мені сповнилося шістнадцять, а Джеральду було двадцять два. Брат загинув в автомобільній аварії всього три роки тому, і дім відійшов мені.

      – А після вас, мадемуазель? Хто ваш найближчий родич?

      – Чарльз, мій кузен. Чарльз Вайз. Тутешній юрист. Дуже статечний і добропорядний, але страшенний зануда. Дає мені добрі поради й силкується приборкати мої екстравагантні смаки.

      – Він веде ваші справи, еге ж?

      – Ну… можна назвати це й так, коли хочете. У мене не так багато «справ», які треба «вести». Він влаштував усе для застави будинку і ще примусив мене здати в оренду сторожку.

      – Ага! – сторожка. Я саме збирався запитати вас про це. Її здали?

      – Так… якимось австралійцям. Їхнє прізвище Крофт. Такі, знаєте, відкриті душі… ну й усе інше докупи. Проходу від них немає. Завжди приносять черешки селери і скороспілий горох. Жахаються з того, який запущений парк. Вони, власне, досить набридливі, а надто він. Такий збіса люб’язний, що й словами не передати. А вона, бідолашна, каліка і день при дні пролежує на дивані. Так чи інак, а вони платять оренду, і це, зрештою, найголовніше.

      – Скільки Крофти тут прожили?

      – О, щось із півроку!

      – Ясно. Так, а крім цього вашого кузена – до речі, по батькові чи матері?

      – По матері. Її звали Еймі Вайз.

      – Bien![28] Так от, як я й говорив, крім цього кузена, у вас є інші родичі?

      – Кілька багатоюрідних сестер… теж Баклі… у Йоркширі.

      – І

27

Тут: он як (фр.).

28

Чудово (фр.).