Серце не обдуриш. Зоряна Лешко

закладатись на щось конкретне.

      Леся… Руслан не був певен, що ім’я справжнє, але воно їй пасувало. До радісних очей, гарненького, трошки кирпатого носика й усмішки, наче веселої, але водночас із якимось глибоким затаєним сумом. Напевно, саме за цю усмішку Руслан і зачепився, наче відчув щось своє, рідне.

      І таки не помилився. Усередині стало гаряче, щойно її побачив. Стояла розгублена, знервована, але все ж стояла, хоч могла піти, зрозумівши, що ніхто її не чекає. А могла і зовсім не прийти.

      Руслан поводився дещо нахабно, але хотів справити на неї враження, показати, що є успішним, впевненим у собі, самодостатнім чоловіком.

      Коли минула перша незручність, вони не могли наговоритись. У Руслана виникло враження, що він знає її давно, усе життя. Він дивився на Лесю й думав, що така дівчина не може бути без пари, а з недомовок зрозумів, що так воно і є. У якийсь момент навіть почувався злодієм, але заспокоювала думка, що вона сама прийшла. А потім розізлився на неї – вирішила розважитись, гарно провести час, поки там щось не складається? Але ж ні, спостерігав за Лесею і бачив, що вона не грає, не прикидається, поводиться легко та невимушено, не слідкує за часом. Бачив, що подобається їй… І там, на Високому Замку, коли обіймав її, тремтячу, захищаючи від вітру, мусив поцілувати, мусив знати, чи відповість на поцілунок…

      – Мовчиш, партизанишся…

      Руслан аж здригнувся від несподіванки.

      – Ти про що?

      – Про напівоголену пенсіонерку.

      – Придурок.

      – Та скільки можна? Як щось не подобається, так зразу «придурок». Ну, давай, розповідай.

      – Нема особливо про що розповідати.

      – Ого! То все аж так серйозно?

      – Можливо.

      – Якщо не впевнений, то познайом мене з нею, може, у мене щось серйозне вийде.

      Замріяність миттєво зникла з обличчя Руслана, очі загрозливо звузились. Артем аж відступив на крок під цим поглядом.

      – Вона моя.

      – Руль, та це ти в нас придурок. Я ж пожартував. Чи ти не знаєш? Мене б Маринка в асфальт закатала. І не дивись на мене так більше, я аж злякався.

      – Вибач, я знаю. Просто нерви останнім часом геть здають. Ніяк не можу викинути з голови Іванового натяку на «Пандематік».

      – Та забий. Останнє слово все одно за тобою.

      – Саме так. Це мій первісток, моя гордість і моя візитівка. І наша реклама. До речі, я придумав нову фішку, допишу ще кілька алгоритмів і буду випробовувати.

      Руслан повернувся за свій стіл і відкрив папку на робочому столі ноутбука.

      – Руль, раз ти вже в доброму настрої, можна мені піти? Мене Маринка чекає…

      – Та йди вже…

      – А твоя руденька не образиться, що ти її на комп обміняв?

      – Ні, ми домовилися зустрітись пізніше. Хочу повезти її до лісу.

      – І з’їсти!

      – Тьом, іди до Маринки, а то не витримаю і розкажу їй, який ти збоченець.

      – Та який з мене збоченець! То ти в нас, як вампір – удень з дому не виходиш. І як то ти на ліс відважився? Ага, точно! Крові давно не пив…

      Артем