Гніздо Кажана. Дарина Гнатко

болем ще продовжувало відгукуватися в ній і серці її його ім’я, те ім’я, котре колись було належним такій близькій людині, а сьогодні. Вона розуміла, що всі ті його слова про кохання, котрі він нашіптував їй у садку батьківського дому, – вони були оманою. Солодкою, звабливою оманою, котра медяною отрутою заполонила її молоде та довірливе серце, серце, котре так відчайно бажало кохання – почуття того дивного та загадкового. Як вірила вона в кохання Назара, а воно виявилося лиш брехливою, лицемірною жагою до багатого посагу, котрий батько тоді був спроможний дати за старшою донькою. Бо коли б кохав він, то не втік би боягузливо, щойно вони опинилися в борговій ямі, для справді закоханого то не зробилося б перешкодою, бідність коханню б не завадила.

      – Елізо, – пролунав за спиною крик маман, і Ліза здригнулася, а лице Назара, що так чітко вималювалося перед її очима, відразу ж і зникло, мов перестрашившись пронизливого голосу. – Ти там, бува, не поснула?

      Ліза повільно обернулася.

      – Ні, маман, я не сплю.

      Баронеса спохмурніла.

      – Щось у тебе занадто нещасний вигляд. Ну ж бо, моя люба, у нареченої, котра чекає свого коханого, не має бути такого вигляду, а то Роман Якович ще вирішить, що ти його не кохаєш.

      Ліза втомлено поглянула на маман.

      – Я й справді його не кохаю.

      – Дурня, Елізо… Нареченого треба кохати.

      В зелених очах Лізи промайнула тінь.

      – Кажановський мені не наречений!

      – Поки що, люба, поки що, – самовпевнено заперечила маман, позиркнувши на двері, у котрі з хвилину на хвилину мав постукатися пан Кажановський. – А хто каламутить твоє серце й не дає полюбити Романа Яковича, то я відаю. Все той Раєвський, нехай йому трясця та важко гикнеться. Але можеш покинути на нього останню надію – кажуть, що він присватується до тієї довгоносої жидівочки – Томочки Ліберман, та й я бачила, як вони провадили моціон біля нашого старого дому, ми ж сусідами були.

      Ліза пополотніла.

      – Маман, я благаю вас…

      Вона хотіла втекти від маман, заховатися від слів тих пекучих, жорстоких та безжальних, котрі поїдом їли серце, витинали саму душу, але на встигла. В старі двері, укриті облущеною, негарною коричневою фарбою, несподівано й гучно постукалися.

      – Кажановський, – тихо прошепотіла маман і грізно хитнула головою Парасі, котра зачаїлася в кутку.

      Та миттєво веселим лошам гайнула через кімнату й примудрилася по дорозі зачепити невеличкий столик і розгепати вазу. Маман розлючено зашипіла березневою кішкою, але на диво змовчала. А за мить, забачивши високу постать Кажановського, уся так і розквітнула в приязній посмішці, простягнувши до гостя свої пухкі, білі ручки випещеної пані, котрою вона й була.

      – Романе Яковичу, голубчику, а я тільки-но говорила Елізі, що ви щось сьогодні запізнюєтеся…

      Кажановський тицьнув насупленій Парасці пакунок, перехоплений