Останні свідки. Соло для дитячого голосу. Светлана Алексиевич

прийшла в білому халаті, як мама… – повторюю й повторюю я.

      – Я зробив тобі іграшку, – чоловік простягає мені ганчір’яний м’ячик.

      Беру іграшку і перестаю плакати.

      Далі нічого не пам’ятаю: хто і як нас рятував у німецькому концтаборі? У дітей там брали кров для поранених німецьких солдатів… Діти всі помирали… Як опинилися ми з братом у дитбудинку, і наприкінці війни отримали повідомлення, що батьки наші загинули? Щось трапилося з моєю пам’яттю. Не пам’ятаю облич, не пам’ятаю слів…

      Закінчилася війна. Я пішов у перший клас. Інші двічі-тричі прочитають вірш – і запам’ятали. А я десять раз прочитаю і не запам’ятовую. Але двійки мені вчителі чомусь не ставили. Іншим ставили, а мені – ні.

      Ось моя історія…

      «Тітонько, візьміть мене на коліна…»

      Марина Кар’янова – 4 роки.

      Зараз – кінопрацівник.

      Як я не люблю згадувати… Не люблю. Одне слово – не люблю…

      Запитати б у всіх: що таке дитинство? Кожен би сказав щось своє. А для мене дитинство – це мама з татом і цукерки. Усе дитинство я хотіла маму з татом і цукерки. За війну жодної цукерки не те що не спробувала на смак – яка вона, навіть не бачила. Першу цукерку я з’їла через кілька років після війни… Через роки три… Я вже була великою дівчинкою. Десять років.

      Ніколи не розуміла, що комусь може не хотітися шоколадних цукерок… Ну, як це? Це неможливо…

      А маму з татом я не знайшла. Навіть прізвища свого справжнього не знаю. Підібрали мене в Москві на Північному вокзалі.

      – Як звати? – запитали в дитбудинку.

      – Мариночка.

      – А прізвище?

      – Прізвища не пам’ятаю…

      Записали Марина Північна.

      Хотілося весь час їсти. Але ще більше хотілося, аби хтось обійняв, приголубив. А цього було мало, навколо війна, в усіх – горе. Іду вулицею… Попереду мама дітей своїх веде. Одного візьме на руки, пронесе, цього поставить – іншого бере. Сіли вони на лавочку, і вона посадила меншого до себе на коліна. Я стояла, стояла. Дивилася, дивилася. Підходжу до них: «Тітонько, візьміть мене на коліна…» Вона здивувалася…

      Я знову її попросила: «Тітонько, ну, будь ласка…»

      «…І почала колисати, наче ляльку»

      Діма Суфранков – 5 років.

      Зараз – інженер-механік.

      До цього я боявся тільки мишей. А тут одразу стільки страхів… Тисяча страхів…

      Не так по моїй дитячій свідомості вдарило слово «війна», як налякало слово «літаки». «Літаки!» – і мати нас згрібає з печі. А ми боїмося з печі злізати, боїмося з хати виходити, поки вона одного зніме, інший назад лізе. Нас – п’ятеро. І ще – улюблена кішка.

      Літаки нас розстрілюють…

      Менших братиків… Їх мама рушниками до себе прив’язувала, а старші самі бігли. Коли ти маленький… Ти живеш в іншому світі, ти не дивишся згори, а живеш близько до землі. Літаки ще страшніші, бомби ще страшніші. Я пам’ятаю, як заздрив жучкам: вони такі маленькі, що завжди можуть де-небудь сховатися, в землю заповзуть… Мені