Останні свідки. Соло для дитячого голосу. Светлана Алексиевич

тоді пригощала всіх.

      Робили різну селянську роботу, хоча ми зовсім не сільські люди. Але працювали добре. Старша сестра, яка до війни працювала суддею, вивчилася на трактористку. Але невдовзі почали бомбардувати Харків, і ми поїхали далі.

      Уже дорогою дізналися, що везуть нас у Казахстан. В одному вагоні з нами їхало сімей десять, в одних була вагітна дочка. Почали бомбардувати потяг, налетіли літаки, ніхто не встиг вискочити з вагону. Тут ми чуємо крик: у вагітної відірвало ногу. Цей жах досі сидить у мене в пам’яті. Жінка почала народжувати… І рідний батько почав приймати пологи. І все це на очах у всіх. Гуркіт. Кров, бруд. Дитина народжується…

      Виїхали ми з-під Харкова влітку, а на кінцеву нашу станцію приїхали під зиму. Приїхали в казахські степи. Довго не могла звикнути, що нас не бомблять, не обстрілюють. І був у нас ще один ворог – воші! Величезні, середні, маленькі! Чорні! Сірі! Усякі. Але однаково безжальні, вони не давали спокою ні вдень, ні вночі. Ні, брешу! Коли потяг рухався, вони нас не так кусали. Поводилися більш-менш тихо. Але щойно ми заходили в дім… Боже мій, що вони починали коїти… Боже мій! Уся спина й руки в мене були погризені, були в гнійниках. Коли я знімала кофтинку, мені ставало легше, але в мене більше нічого було надягти. Усе одно довелося кофтинку спалити, така вона була вошива, і я накривалася газетою, ходила одягнена в газету. У мене кофтинка була з газети. Відмивала нас хазяйка такою гарячою водою, що якби я зараз помилася такою водою, то в мене б розлізлася шкіра. А тоді… Це таке щастя – тепла вода. Гаряча!

      Мати наша була чудовою господинею, чудовою кулінаркою. Тільки вона могла так приготувати ховраха, що його можна було їсти, хоча м’ясо ховраха вважається не дуже їстівним. Лежить ховрах на столі… Від нього на версту гидкий запах, неймовірно гидкий запах. А іншого м’яса ніякого немає, і нічого в нас немає. І ми їмо цих ховрахів…

      Жила поряд із нами дуже гарна, добра жінка. Вона бачила всі наші страждання і сказала мамі: «Нехай ваша дочка допомагає мені по господарству». Надто вже я була квола. Пішла вона в поле, а мене залишила з онуком, показала, що де лежить, щоб я його нагодувала і сама поїла. Я підійду до столу, подивлюся на їжу, а брати боюся. Мені здавалося, що якщо я візьму що-небудь, то все одразу зникне, що це сон. Не те що їсти, я навіть пальцем боялася крихти торкнутися – тільки б усе це не перестало існувати. Я краще дивитимуся, довго дивитимуся. То збоку, то ззаду підійду. Очі боялася заплющити. Так за весь день до рота нічого не взяла. А в цієї жінки були корова, вівці, кури. І вона залишила мені масло, яйця…

      Прийшла господиня увечері, питає:

      – Їла?

      Відповідаю:

      – Їла…

      – Ну, йди тоді додому. А це мамі віднеси. – І дає мені хлібця. – А завтра знову приходь.

      Прийшла я додому, і ця жінка – одразу за мною. Я злякалася: чи не пропало щось? А вона цілує мене і плаче:

      – Що ж ти, дурненька, ні крихточки не з’їла? Чому все на місці лежить? – І гладить, гладить мене по голові.

      Зими в Казахстані суворі. Топити пічку немає чим. Рятував коров’ячий гній. Рано-вранці встаєш і чекаєш,