У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич

Ми… Чуємо, як він благає… Він клянеться… Благає, щоб його не розстрілювали, удома в нього лише мама. Починає плакати. І відразу ж його – прямо в лоб. З пістолета. Показовий розстріл – з будь-ким так буде, якщо завагається. Хоч на одну хвилину! На одну…

      Той наказ відразу зробив із мене дорослу. Про це було не можна… Довго не згадували… Так, ми перемогли, але якою ціною! Якою страшною ціною!

      Не спали ми цілодобово – так багато було поранених. Одного разу три доби ніхто не спав. Мене послали з машиною поранених до госпіталю. Здала поранених, назад машина їхала порожня, і я виспалася. Повернулася, мов огірочок, а наші всі на ногах уже не стоять.

      Зустрічаю комісара:

      – Товаришу комісар, мені соромно.

      – Що таке?

      – Я спала.

      – Де?

      Розповідаю йому, як відвозила поранених, назад їхала порожня і виспалася.

      – Ну що ж? Молодчина! Нехай хоч хтось буде нормальний, а то всі сплять на ходу.

      А мені було соромно. І з такою совістю ми жили протягом всієї війни.

      У медсанбаті до мене добре ставилися, але я хотіла бути розвідницею. Попередила, що втечу на передову, якщо мене не відпустять. Збиралися з комсомолу виключити за те, що не підкоряюся військовому статуту. Але все одно я втекла…

      Перша медаль «За відвагу»…

      Почався бій. Вогонь шквальний. Солдати залягли. Команда: «Уперед! За Батьківщину!», а вони лежать. Знову команда, знову лежать. Я зняла шапку, щоб бачили: дівчисько підвелося… І вони всі встали, і ми пішли в бій… Вручили мені медаль, і того ж дня ми пішли на завдання. І в мене вперше в житті сталося… Наше… Жіноче… Побачила я на собі кров, як заволаю:

      – Мене поранило…

      У розвідці з нами був фельдшер, уже літній чоловік. Він до мене:

      – Куди поранило?

      – Не знаю куди… Але кров…

      Мені він, як батько, все розповів…

      Я ходила в розвідку після війни років із п’ятнадцять. Щоночі. І сни такі: то мій автомат відмовив, то нас оточили. Прокидаєшся – зуби скриплять. Згадуєш – де ти? Там чи тут?

      Скінчилася війна, у мене було три бажання: перше – нарешті я не повзатиму на животі, а стану їздити тролейбусом, друге – купити і з’їсти цілий білий батон, третє – виспатися в білій постелі і щоб простирадла хрустіли. Білі простирадла…»

      Альбіна Олександрівна Гантимурова,

      старший сержант, розвідниця

      «Чекаю на другу дитину… Моєму синові два роки, і я вагітна. Тут – війна. І чоловік на фронті. Я поїхала до своїх батьків і зробила… Ну, ви розумієте? Аборт… Хоча це тоді заборонялося… Як народжувати? Довкола сльози… Війна! Як народжувати серед смерті?

      Закінчила курси шифрувальниць, відправили на фронт. Хотіла помститися за свою дитинку, за те, що я її не народила. Мою дівчинку… Мала народитися дівчинка…

      Просилася на передову. Залишили при штабі…»

      Любов Аркадіївна Чарна,

      молодший лейтенант, шифрувальниця

      «Ішли з міста… Усі йшли… Опівдні двадцять восьмого червня сорок